До міліції прийшла молода особа і попросила зареєструвати її заяву. Проте, коли черговий відділу ознайомився з її змістом, то здивовано запитав:
— Це ви писали?
Жінка кивнула:
— Так, я.
— Але ж тут ідеться від імені чоловіка. Якогось Черохина. І підпис тут…
— Я — його дочка. З моїм батьком стався прикрий випадок. Його обкрутили аферисти.
— Так, — мовив черговий. — Тоді зачекайте. Зараз я зателефоную в один із відділів і з вами побесідують.

Олександр Михайлович підвівся о шостій ранку. Взимку в такий час надворі ще ніч непроглядна. Проте, чоловік о такій порі прокидався вже майже з півроку. Звідтоді, як його милу, кохану дружину в інші світи забрала підступна хвороба.
Втративши найдорожчу людину, Олександр Михайлович ніяк не міг прийти до тями. Марина для нього в житті була надійним маячком. Мабуть, через те, що мав поступливу вдачу. Та й напосідали щоденні турботи: потрібно було давати лад у двоповерховому будинку, на городі. Тож, бракувало жіночих рук.

В Олександра Михайловича була ще дочка Жанна. Мешкала вона з родиною в іншому місті. Власного житла молоде сімейство не мало. Винаймали квартиру. До батька дочка навідувалася зрідка. А на ці вихідні приїхала.
Олександр Михайлович невимовно був радий бачити дочку. Метушився по будинку, дзвенів чайним сервізом на кухні, іншим посудом.
Жанна, певна річ, допомагала батькові накрити стіл.
Перекинувшись звичними запитаннями на кшталт «як хто поживає», дочка перейшла до основного (в чому, до речі, й була головна мета її приїзду до батька):
— Як там справи із продажем будинку?
— Оголошення постійно даю, — засмучено відказав Олександр Михайлович. — Дзвонять. Скидають ціну. А куди вже скидати? Мабуть, далеко від центру живемо, тому й немає охочих.
— Охочі завжди є! — з підвищеною інтонацією мовила Жанна. — Розумні або, як хочеш, грошовиті люди зараз навпаки шукають житло подалі від міста, від суєти і бруду. Все одно хтось таки знайдеться. Тож, ціну не скидай.
— Я розумію. Вам бракує грошей на купівлю квартири. Та і я цим хоромам не можу дати ладу. — І Олександр Михайлович несподівано порадив. — Може, переїжджайте до мене? А що? Природа! Чисте повітря! Мені якусь комірчину виділите, щоб вам не заважав.
Жанна здивовано подивилася на батька.
— Це неможливо!
— Що саме?
— Переїхати.
— Чому?
— Ну, як чому? У нас — робота, у дітей — школа. Все кидати? Та й з роботою зараз… Там кинеш, а тут спробуй щось путнє знайти.
— Це так, так. Ну, тоді гаразд. Завтра рано вставати. Лягатиму спати. А ти, якщо не втомилася, — можеш подивися телевізор чи посидіти за комп’ютером.
— Піду до комп’ютера. Інтернет потрібен.

Світлана була молодшою за Олександра Михайловича на років десять. Познайомилися вони біля банкомату. Світлана прийшла зняти певну суму грошей, проте забула вдома картку. Дуже розхвилювалася. Потрібно було терміново розрахуватися з якоюсь службою за надану таку-то послугу. Побачивши збентеженість жінки, Олександр Михайлович спробував її заспокоїти. Більше того, навіть дав незнайомій жінці в борг гроші. Та неабияк здивувалася:
— Ви так просто даєте гроші! Ви ж мене навіть не знаєте!
Олександр Михайлович усміхнувся, відтак, подивившись на годинник, відказав:
— Чому не знаю? Я вас знаю. Уже десять хвилин!
Обоє розсміялися. Потім розговорилися. Аби віддати борг, Світлана запропонувала зустрітися наступного дня. Біля цього ж терміналу.

Ідучи на зустріч, Олександр Михайлович уже знав, що скаже Світлані. Щоправда, не знав, що йому зробити з боргом: забирати чи віддати їй? І так, і так незручно. Нехай поки що лишається в неї. Насамперед має сказати, що хотів би з нею посидіти в якомусь кафе. Зима, морозище! Від чашки гарячої кави навряд чи відмовиться. Тим більше, з учорашньої розмови було зрозуміло, що вона начебто розлучена. Але, як сказати про головне? Що Світлана йому сподобалася. Як? Адже вона молода, а він… Хоча, п’ятдесят — не так уже й багато. Не хворий, сильний, працездатний, з пристойною зарплатнею чоловік!..

Було кафе, були і чергові зустрічі. Потім Світлана з двома дітьми перебралася до Черохина.
Жанна дії батька не схвалила. Світлана їй не сподобалася з першої зустрічі. Самовпевнена, лукава, хитрувата жінка.
Проте, батько цього не помітив у Світлані. Тому й заперечив:
— Ти помиляєшся, доню. Вона порядна, добра жінка.
Жанна, намагаючись батьку відкрити очі, сердито зауважила:
— Її порядність і доброта — суцільна фальш!
— Давай не будемо сперечатися. Все вирішено.
— Шкода, що ти мене не чуєш.
— Жанно…
Але дочка різко відкрила двері і вийшла з кімнати.

У першу ніч, лишившись удвох, більше мовчали. Дивилися телевізор. Та пора було лягати спати. Однак Олександр Михайлович усе відтягував час. Ще зовсім недавно на цьому ліжку він лежав з Мариною. Скільки було задумів, планів на майбутнє! Здавалося, що горя не існує. Та ця клята хвороба... Так підступно, так швидко скосила… Гіркі спогади важко було перенести.
Погляд мимоволі перевів на стіл, на фотографію в рамці, де вони вдвох із Мариною. Незчувся, як проказав уголос:
— Коли ж цей біль минеться?
Світлана стежила за кожним його рухом. Ніжно обійняла за шию. Прошепотіла:
— Ти втомився?
Олександр Михайлович нічого іншого не придумав, як погодитися з думкою жінки:
— Є трохи. Вічні турботи.
— Не хвилюйся, — Світлана притулилася до голови чоловіка. — Я тобі відігрію душу!
І Світлана справді активно завзялася «відігрівати душу» Олександру Михайловичу, особливо... горілочкою. А трохи згодом вона дорікнула:
— Живу в тебе, ніби коханка!
— Тобі зі мною погано? — на це спитав Олександр Михайлович.
— Сусіди сміються, пальцями тицяють.
— Хто саме?
— Та яка різниця!
— Що ти хочеш?
— Ось хто я для тебе?
— Дружина.
— Та яка дружина! Дружина — це коли громадянський шлюб! А не…
— Ти хочеш, щоб ми розписалися?
— А ти хіба цього не хочеш?
— Як скажеш, так і буде.
Незабаром їхній шлюб був офіційно зареєстрований. А потім, на диво, досить швидко знайшлися покупці на будинок, котрий незабаром продали. Собі купили менший. Поки оформлювалися документи на купівлю-продаж, кращі меблі та кухонний посуд переїхали з двоповерхового будинку ­Черохина до Світланиної міської квартири, бо не поміщалися в придбаному будинку.

Якось повернувшись із роботи, Олександр Михайлович був ошелешений: він застав Світлану вдома не одну.
— Це хто?
Світлана реготнула:
— Філософ! Так звуть його. Мій однокласник. Закінчив філософський факультет, але… Але не склалося. Все, як у житті! Малює! Художник!
— А чому він із тобою в ліжку?
На обличчі Світлани — ні відтінку сорому, ні вини, ні каяття. Нещадно кинула:
— В мене з ним і до цього було.
Олександр Михайлович від образи аж закрив очі, з біллю в серці захитав головою. Відтак засуджуюче мовив:
— Ну ти й стерво невдячне! — А ти, Філософе, — Олександр Михайлович схопив зі спинки стільця штани коханця дружини і швиргонув їх йому просто в обличчя, — прикрий-но свій сухоребрий задок і швиденько мотай з мого будинку!
Потім була сварка. А через кілька днів Олександр Михайлович витягнув із ліжка ще одного «філософа», також однокласника Світлани. І знову виникла між подружжям сварка, після якої Світлана подала заяву на розлучення.

Світлана свого добилася. План із заміжжям у неї вдався. А далі, щоб знайти причину для розлучення з Олександром Михайловичем, потрібно було влаштувати показову зраду. Тому навмисне запросила в гості однокласника. Та коли ж цього було замало, — наставила роги чоловікові вдруге. А тепер ще й вимагає, щоб Черохин продав будинок і сплатив їй половину його вартості.

Олександр Михайлович ще довго не міг зрозуміти, як ця жінка змогла його ошукати, обкрутити так, що він погодився оформити на неї половину купленого будинку? Чому не порадився з дочкою? Тепер він пригадує, що Світлана часто пригощала його спиртним. А може, й не тільки ним? Бо жив, немов у напівсні.
Зрештою, цілком усвідомивши, що сталося, з Олександром Михайловичем стався інсульт, а за ним прилипла ще й низка різних хвороб.
Чоловік постійно картав себе: «Зі здорового чоловіка перетворився на інваліда. ­Дорога, дорога ціна за необдумані кроки».

Одна із сусідок якось дорікнула Світлані:
— Хіба так можна робити? Побійся Бога!
Та у відповідь сказала:
— Лохам так і треба! До речі, вже не першого надурила!..
…Заяву від доньки Жанни в міліції прийняли. Та навряд чи Світлану притягнуть до відповідальності. Кримінальний кодекс України не дозволяє цього робити. На жаль...