Якось, зайшовши за покупками до одного з місцевих супермаркетів, піймав себе на думці, що на вітринах абсолютно відсутні товари місцевого виробництва. Пригадуються часи, коли до Новограда приїздили мешканці Корця, Баранівки, Ємільчиного, щоб купити смачну ковбасу, кондитерські вироби, солодкі газовані напої чи неповторне «живе» пиво місцевого розливу. Та хіба лише ці продукти? Наш райцентр давно зажив доброї слави виробника якісних, порівняно недорогих, продуктів харчування, проте та слава, на жаль, стрімко почала втрачатися, а з нею не забарився і занепад продовольчої галузі нашого регіону.
А розпочалося все з приватизації (в українських реаліях — розумій розореннях) заводів продовольчих товарів та консервного. Корінні новоград-волинці, певен, пам’ятають ті роки, коли підприємство на вул.Гагаріна випускало ковбаси, хрін, гірчицю у баночках, цукерки, до десятка найменувань солодких газованих напоїв. І на все був попит, нічого не залежувалося на складах. Тепер про все це лише можемо згадувати з ностальгією. Замість колишнього потужного підприємства з виробництва продовольства на його території хазяйнують власники різних майстерень, офісів, складів і т.ін.

А як працював консервний завод! В осінню пору, коли йшла масова переробка овочів, сотні тонн смачних салатів відвантажували у торговельну мережу не лише України, а й, як тепер прийнято говорити, близького зарубіжжя.

На жаль, негативний процес ліквідації харчової галузі міста на цьому не зупинився. Згодом почалися збої у роботі новозбудованого сиркомбінату, який звели у приміській Наталівці. Тодішній його керівник А.В.Завальнюк, пригадую, нарікав на нестачу сировини, щоб підприємство працювало на повну потужність. Це змушувало шукати вихід із ситуації — скорочувати працівників, працювати по кілька днів на тиждень, знаходити нові ринки збуту продукції… Врешті-решт величезне підприємство стало, а торгівля поспішила годувати нас різними спредами, «маслами» сумнівної якості. Щоправда, інколи можна натрапити і на масло Рихальського маслозаводу — смачне, калорійне, справжнє. Не так давно довелося побувати в Рихальську. Завод працює, випускає затребувану ринком продукцію, нарощує потужності. Отже, за продуманої організації справи, навіть в умовах економічних негараздів, можна працювати, добиватись непоганих показників. До слова, у 80-ті, коли було вирішено ліквідувати місцевий маслозавод, який багато років успішно працював поруч із автовокзалом, та звести завод-гігант у Наталівці, видається, припустилися великої помилки. Адже діючий у той час маслозавод випускав, як свідчать документи міського архіву, десятки найменувань молока, кефірів, морозива, ряжанки, масла. Люди старшого покоління, гадаю, добре пам’ятають смак тієї продукції, з якою важко порівняти нинішні розрекламовані молочні вироби.

Окрема тема — місцеві ковбаси. Наш м’ясокомбінат — один із найбільших в Україні, нікому не поступався ні в якості, ні в обсягах якісної, смачної продукції. Це знали скрізь. Наша ковбаса нерідко використовувалася навіть у якості «презенту» при вирішенні деяких ділових питань. Тепер це все — у минулому. Нові власники комбінату, як не намагалися утримати його на плаву, так і не змогли протистояти натиску інших виробників м’ясоковбасної продукції. Наше місто «окупували» торговельні точки Житомирщини, Волині, Львівщини. Та що вже говорити про крупних виробників, коли на місцевому ринку все сміливіше почуваються ковбасні вироби з сусіднього Корецького району. А скільки розмов точилося навколо закритого пивзаводу! Деякі місцеві чиновники прогнозували відновлення вікового підприємства, навіть називали строки. Проте, на жаль, далі розмов справа не рушила. Любителям пива доводиться задовольнятися привозним напоєм, до речі, не завжди належної якості. Не кажучи вже про поліетиленові пляшки, у яких, як відомо, товар втрачає свою якість. Колишній директор пивзаводу, його справжній патріот В.В.Мозгова, ніколи не погоджувалася на таку тару-упаковку для розливу якісного пива місцевого заводу.

Чимало довелося чути розмов і про відновлення випуску місцевої мінеральної води. Багато років «Новоград-волинську природну столову» випускав завод продтоварів. За тим — ТзОВ «Верес». А згодом виробництво згорнули. Щоправда, були запевнення, мовляв, йдуть узгодження, погодження, робота над дозволами… На тому, схоже, все і завершилося.
Тим часом, наші сусіди шепетівчани, бердичівляни, острожани та багато інших, які і близько не мають таких унікальних запасів мінеральної води, яку у Новограді смакували ще з довоєнних часів, почали успішно випускати свої джерельні води і мають на тому зиск. Отже, з вищесказаного можна зробити невтішний висновок: наше місто упевнено втрачає, якщо ще не втратило зовсім (виняток, хіба що, хлібозавод), ринок виробництва та реалізації продовольчих товарів. Які наслідки такого процесу? Абсолютно негативні. Сотні, тисячі людей втратили роботу, місцевий бюджет — мільйонні надходження, місто у цілому — добру славу райцентру, де завжди можна було придбати якісні місцеві продукти харчування. Якщо взяти до уваги ще й ту обставину, що наші сільгоспвиробники втратили можливість збуту своєї тваринницької продукції, садівництва та овочівництва місцевим підприємствам харчової індустрії, то випливає не зовсім втішний висновок.
Днями в інтерв’ю парламентській газеті «Голос України» ректор університету харчових технологій підкреслив, що ринок продовольства, незважаючи на різні економічні кризи, завжди буде затребуваний. Адже людство мусить харчуватися щодня, а дефіцит продовольства відчувається все гостріше. Тому очевидно, що не варто було поспіхом згортати десятиліттями налагоджену систему переробної галузі, спокушаючись до приманливого бізнесу на кшталт купи-продай. На завершення своїх роздумів вболівання корінного новоградця за вищезазначені проблеми абсолютно не претендую, як кажуть, на істину в останній інстанції. Сподіваюся, своє слово скажуть і фахівці економісти, підприємці, місцева влада, врешті — земляки. Адже від всіх нас залежить благополуччя рідного краю.
Тим часом на одній із приватних виставок цього літа довелося побачити етикетки місцевих продтоварів, які давно зникли з вітрин. На жаль…