НА ЛАВЦІ У СКВЕРИКУ
Артур блукав уздовж берега. З річки тягло прохолодою. Котра була година — чоловік не знав. Прокинувся на лавці у скверику, коли вже було темно. Навколо — пляшки з-під горілки, пластикові стаканчики, залишки їжі. Компанія, з якою «гуділи» майже весь день, кудись завіялася.
Артур злився, що його не розбудили, покинули напризволяще. Теж мені друзяки! Коли грошенята з’явились у кишені, то обвили зі всіх сторін, мов виноградна лоза шпалеру.
Тепер у кишенях гуляв вітер. Зник і мобільний телефон. Артур спересердя плюнув під ноги і піднявся косогором, а затим попрямував до скверика.
На тій лавці, де він спав без задніх ніг, сиділо двоє парубків. Пили пиво.
Артур підійшов до них.
— Хлопці, мобілки тут не бачили?
— Ти що, мужик, з бодуна? — загигикав один.
— Трохи є, — не відразу відповів той. — Я тут зі знайомими сидів.
— А де вони?
— Біс їх знає!
— То, може, вони взяли?
— Розберуся. А це, у вас є мобільні?
— Є. А що?
— Наберіть мій номер, га. А раптом телефон десь тут валяється.
Хлопці набрали номер, який продиктував Артур, проте навколо було тихо.
— Немає, — сумовито видихнув Артур. — Піду я.
— Гей, мужик! — гукнули його парубки. — На, похмелися. Тут ще півпляшки є.
В Артура де й завзятість узялася. Він швидко повернувся до лавки, схопив пляшку з пивом і жадібно почав ковтати, аж давлячись.
— Не спіши, мужик!
Артур допив хмільну рідину. Відсапавшись, подякував хлопцям і пішов у ніч.
НЕТЕПЛИЙ ПРИЙОМ
Була глуха ніч. Перехожі зустрічалися зрідка. Артур зайшов до під’їзду однієї із багатоповерхівок. Піднявся на четвертий поверх. Натиснув знайому кнопку на стінці. Потім ще й ще.
Зрештою двері відчинила молода жінка. Невдоволено пробурмотіла:
— Чого вештаєшся ночами? Чого треба?
— Не бушуй, Катю.
— Нічого собі «не бушуй»! Третя ночі!
— Та тихо ти! Сусіди повилазять. Одна вдома?
— З малим. Спить. Колишній мій прилазив. Набуханий. Ледь виперла. Тепер ти тут з’явився — не запилився!
— Я тверезий.
— Бачу. Та що з того?
— Впусти.
— Навіщо?
— А раніше для чого впускала?
— Мені зараз не до любощів.
— Кинули мене, Катю. Ні грошей, ні мобілки. Нічого не пам’ятаю.
— Не здивував! Хіба вперше?
Артур схилив голову, важко зітхнув.
Катерина, зрештою, проявила слабинку:
— Проходь. Тільки на кухню.
Артур переступив поріг квартири. Роззувся і пройшов далі.
— Чай будеш?
— Дякую. Нічого не лізе. Нудить.
— Ну, і з ким ти так наколядувався, що нічого не пам’ятаєш?
— Бач, нагадала. Вибач. З різдвяними тебе святами!
— Та дякую!
— А з ким був… Колишні дружки. Ну їх, скоти! Похмелитися немає?
— Десь трохи вина лишилося. — Катерина дістала з холодильника пляшку з червоним вином. — Чашка підійде? Бокали в тій кімнаті.
— Піде. Дай наллю.
Випивши залишки вина, Артур потягнувся до Катерини. Обійняв її за талію. Ніжно заглянув у вічі.
Але молода жінка рвучко прибрала руку гостя.
— Не треба! Пізно. Я хочу спати. Не до цього. Та й не потрібно тобі сюди більше приходити.
— А що трапилося? Свого назад приймаєш? Чи інший завівся?
— Тебе це не має хвилювати. А якщо між нами щось колись і сталося, то я про це дуже шкодую.
— Хм!.. Я хочу лишитися на ніч.
— Ні! Тим більше, скоро ранок.
— Чого ти така вередлива?
— Бо втомлена! То один п’яний приперся, то другий…
Артур підвівся і мовчки ступив до виходу. А коли вдягнувся, насуплено мовив:
— Закрий двері.
ПРИВАБЛИВА ТОРГОВА ТОЧКА
Після відвідин знайомої Артур пішов не додому, вирішив ще поблукати містом. Разом із тим, несподівано для самого себе, Артур у задній кишені джинсів виявив близько двадцяти гривень. Молодий чоловік зрадів, підбадьорився. І відразу — до нічного кіоску. По пиво.
Пізніше, проходячи повз невелику торгову точку, Артурову увагу привернула яскрава вітрина. Вмить народився план…
Неподалік, на будівництві, Артур знайшов якоюсь роззявою покинутий лом. Ним і проломив неміцну задню стінку магазинчика. Потім, пробравшись усередину, схопив дві перші-ліпші сумки і почав у них напихати куртки, светри, штани, шкарпетки…
…Саме в цю мить до служби охорони надійшов сигнал «тривога» з вищезгаданої торгової точки. Співробітники відомства одразу ж виїхали на виклик. А коли прибули на місце, то помітили, як із причілка магазину, з отвору, вилізла людина, а потім витягла з дірки дві чималенькі сумки.
ДО РЯТІВНОГО БЕРЕГА
— Стій! І не рухайся!
Цей окрик Артур почув у себе за спиною метрів за
15-20. Ще кілька секунд міркувань — і він спритно кидається за торгову точку, в темноту.
— Стій, тобі кажуть!
Та Артура вже ніхто не міг спинити. Він добре знав, що буває за подібні витівки.
Артур чкурнув у провулок. Проте буквально за півхвилини вуличка освітилася потужним світлом. Артур здогадався, що це — авто охоронців.
Попереду зачорніла пляма. Це був невеличкий огороджений прохід поміж межами двох будинків. Утікач кинувся в нього.
На деякий час це Артура врятувало. Легковик зупинився. А ще через якусь хвилю почувся тупіт черевиків.
— От, зарази! — на ходу вилаявся Артур. — Хтось біжить ззаду. Ну…
Рятівний вихід лишався один — річка. Незважаючи на січень, дні стояли на диво теплі, безсніжні.
Ще кілька секунд — і Артур опиняється біля водойми. Ще мить — і він стрибає у воду. Та важкуватий одяг швидко набухає і бракує сил пливти. Просто неможливо рухатися.
Біля берега з’явився і охоронець.
— Ану вилазь! — гукнув утікачеві.
Той не відповів, продовжував борсатись у воді.
— Вилазь, тобі кажуть!
— Та пішов ти!..
Охоронець більше не зволікав, кинувся у воду. Потім, наблизившись до плавця, схопив його за шкірки і потягнув до берега.
Тут якраз підбігла решта співробітників відомства…
…Пізніше Артур не зміг толком пояснити міліціонерам, навіщо він забрався до магазину і спробував його обікрасти. Як і більшість зловмисників, які потрапляють у подібні історії, Артур белькотів, що був «під градусом» та лихий поплутав.
Та навряд чи це врятує його від відповідальності.