Зазвичай переселенці зі Сходу України неохоче розповідають про пережите там, де раніше був їхній дім. З деякою осторогою поставилася до нашого дзвінка й сім’я Тетяни та Вадима, котрі у серпні 2014-го змушені були виїхати із Фащівки на Луганщині, з-під нищівних обстрілів, у Новоград-Волинський. Наше знайомство відбулося після того, як міський Центр соціальних служб надіслав у редакцію «Звягеля» оголошення, що цій сім’ї потрібен письмовий стіл і два ліжка.


Не важко зрозуміти, що за цими скупими рядками — понівечена війною доля, а дізнатися про неї не з новин, а від безпосередніх учасників подій на Сході, випадає нечасто. На цю тему писати важко, коли живеш у гарнізонному містечку, яке зазнало великих людських втрат на братовбивчій війні. Як виявилося, для окремих політиків люди у ній — це маріонетки, але більшість із нас переповнює біль за кожним втраченим, зруйнованим життям. Серед понівечених війною людських доль — життя переселенців. Чим живуть і на що сподіваються — про це наша розмова із Тетяною.
Молода приємна жінка — колишня медсестра у дитячому садочку. Не з чужих розповідей вона дізналася, що таке рятувати своїх маленьких синів у підвалі, коли надворі вибухають снаряди. Чоловіку Вадиму саме зробили складну операцію на нозі після обвалу у шахті. Дружина, телефонуючи у лікарню, тоді вперше почула вибухи у слухавці.
До того, як почалися заворушення на Сході, у їх шахтарському селищі мало хто прагнув кардинальних змін, а, тим паче, — війни. Подружжя працювало, чоловік отримував понад вісім тисяч гривень зарплатні. Планували розпочати маленький власний бізнес, відкривши станцію техобслуговування.
— А потім розпочалася війна, — мирні спогади 33-річної Тетяни перекреслює інша, страшна реальність, що триває вже два роки і невідомо коли закінчиться. — Ми найперше керувалися бажанням вберегти дітей, адже Фащівка знаходиться за 20 кілометрів від Дебальцевого, де йшли жорстокі бої. Коли українська армія підійшла, їх обсипали «градами», а ми опинилися в епіцентрі вибухів. Не було світла, води, телефонного зв’язку. На свій страх і ризик окремі підприємці привозили у селище найнеобхідніші продукти харчування. Нашу знайому під час однієї з таких поїздок вбило уламком снаряду… Постало питання: залишатися на передовій чи рятуватися? Ми залишили квартиру, машину, школу, роботу, навчання в інституті… Багато хто поїхав тоді, чимало людей — у Росію. Хоча більшість вже повернулися, бо знімати житло у пошуках роботи виявилося важко.
Але не всі поїхали у Росію. Як не всі розділяли проросійські погляди, відчуваючи себе українцями тут, поряд із російським кордоном і в оточенні «братньої» пропаганди впродовж десятиліть.
Досить забезпечене життя сім’ї умістилося у чотири валізи — взяли найнеобхідніше. Новоград обрали тому, що тут дальня родичка запропонувала переселенцям для проживання квартиру сина, котрий поїхав заробляти на ремонт.
— Бабуся з дідусем колись приїхали відбудовувати Донбас і залишилися тут жити, — згадує Тетяна. — Я народилася у Сибіру, але з бабусею (вона з Хмельниччини) розмовляла українською завжди. — Коли сюди їхали, трохи переживали з приводу мовного бар’єру. А виявилося, що тут півміста розмовляє російською. Нас прийняли, як своїх, і за це ми дуже вдячні!
Згодом подружжю розповіли знайомі, що у їхньому дворі у Фащівці вибухнув снаряд — уламок потрапив прямісінько у одну з кімнат їхньої квартири, зруйнувавши балкон і стіну. У гості одразу ж завітали мародери.
— Хтозна, чи лишилися би ми живими, якби тоді не поїхали. Наше житло зруйноване, шахта не працює, селище — на території ЛНР. Люди там радіють вже тому, що менше стріляють. Живуть у реальності, в якій не знають, куди наступного разу влучить снаряд. У нас там лишилася бабуся, не можемо її вивезти, бо вона хвора і нерухома — її син доглядає.
За два місяці, прожитих у підвалі, їх діти навчилися відрізняти постріли «градів» від іншої зброї. Коли одного разу, почувши потужний вибух, мати підхопилася до дітей з проханням: «Вставайте і одягайтеся!», то побачила у куточку маленького сина: «Мамо, я вже одягнутий, чекаю». Бажання врятуватися у таких умовах стає автоматичним. А діти, навіть тут, допомагали пережити ситуацію по-своєму, по-дитячому. Наприклад, складали з підвального непотребу «телевізор» і запрошували маму «дивитися» мультики. Спали — не спали, їли — не їли… Страшно вертатися до цієї реальності знову. Та й чи є сенс, коли у тебе два сина? Тим паче, у Новограді у цих дітей значно більше шансів, що їх навчать любити Україну.
— Дітям у новій школі та у садочку подобається, — ділиться Тетяна з надією на краще життя. — Менший — наступного року піде у перший клас, а старший — навчається у восьмому. Ми знайшли з чоловіком роботу — я у квітковому магазині, він на складі зараз проходить випробувальний термін. У чоловіка в нозі пластини, згодом треба буде знову робити операцію. Квартиру поступово облаштовуємо. Щоправда, спимо досі на матрацах і замість письмового стола робимо уроки за кухонним. Звісно, як і усім, хочеться мати власне житло, але головне для нас зараз, що тут не стріляють.
Коли наша розмова зайшла про українські втрати у запеклих боях під Дебальцевим, — ми обидві не змогли стримати сліз. Так сталося, що нашим регіонам у певний час довелося опинитися по різні сторони конфлікту. Але є між нами не лише те, що роз’єднало Україну…
— У Новограді я приходила до меморіалу загиблим в АТО. Думала про те, що, можливо, бачила когось із цих хлопців до їх загибелі… Пам’ятаю худенького такого хлопчика, років 19-ти — на ньому каска здавалася такою величезною… Кому це потрібно? За що матері, дружини втрачають чоловіків, а діти — батьків? Дуже важко бути заручниками цієї несправедливої ситуації.
На жаль, відповіді на ці запитання важко знайти. Хоча рано чи пізно це все ж потрібно буде зробити. Як і знайти в собі сили жити далі, підтримувати один одного на нелегкому шляху. Для багатьох переселенців цей шлях розпочато із чистого аркуша. Для тих, хто має змогу підтримати родину необхідними у побуті речами, тел.: 097-96-76-741.