Він вискочив із-за куща, як Пилип із конопель. І — а ні руш! Завмер, мов укопаний!
Василь Іванович натис на гальма так, що його сірий «Ланос» аж підстрибнув. Мабуть, злякався даішника.
— От, блін! — побілів Василь Іванович, мов сукня на дружині, котра сиділа поряд. — Я так і знав!
— Що трапилося, Васильку? — сполошилася Галина Василівна.
— Та он, махнуло... В кущах сиділо.
— Що, Васильку, сиділо?
— Що-що! Жезл у погонах!
— Як — у погонах?
— Отак! Треба бігти. Воно бігати не любить.
— Ага, зрозуміла. Біжи, Васильку, біжи. Може, минеться. Штрафи зараз такі високі. А в мене зачіска не зроблена.
— И-им-иии! — завив Василь Іванович і, хлопнувши дверками, почимчикував до великого цабе. Великого, бо стоїть, мов сам генерал! Груди — колесом, ніс — догори, погляд — ще вище!
— Добрий день! — привітався Василь Іванович.
— Лейтенант Довгорукий! Документи!
Це було сказано таким тоном, що Василь Іванович аж здригнувся.
— Я порушив, так? — бовтнув.
Лице дорожнього інспектора дужче посуворішало.
— А чого я тут руки надривав би? Перевищення швидкості! Ви створили аварійну ситуацію. А якби у цей момент хтось перебігав дорогу, га?
— Так ніхто ж не перебігав.
— А якби машина із-за рогу?..
— Її й досі нема.
— А якби...
— Шановний, скажіть, на скільки я влетів?
— На двісті п’ятдесят! — відчеканив господар жезла.
Василь Іванович підступив на крок ближче.
— Сто вистачить?
Тільки тепер даішник зволив повернути голову вбік порушника дорожнього руху.
— Половину! — твердо мовив.
— Зрозумів... Я зараз... Гроші в авто.
Василь Іванович — до «Ланоса».
— Галю! Барсетку дай!
Дружина враз зів’яла:
— Не домовилися??
— Та яке тут...!
Василь Іванович відрахував потрібну суму і — до лейтенанта Довгорукого.
А біля нього якраз іномарка якась пригальмовує. Даішник зазирнув у віконце того авто і враз виструнчився. І тут-таки косонув погляд убік Василя Івановича. А той уже з високо піднятою рукою наближався до нього, в пальцях — гроші віялом.
Лейтенантові зробилося млосно. Махнув порушникові:
— Сховай! Сховай!
Василь Іванович не розібрав того жесту. Чеше далі.
А в даішника вже й ноги підкосилися:
— Сховай! Сховай, кажу!
— А-а...
Коли Василь Іванович сів до авто, Галина Василівна здивовано сказала:
— Васильку, у тебе гроші в руках.
Чоловік розгублено звів плечі.
— Не взяв. Сказав, щоб я йшов назад.
— Правильно! — всміхнулася дружина. — Він відчув мої думки!
— Які ще думки?
— Що мені потрібні гроші на зачіску.
— На, — Василь Іванович протягнув гроші своїй половині. Відтак завів двигун.
Їхав обережно. Хтозна, який ще дивак може трапитися на дорозі.