— Галю, ти?!
— Я, мамо.
— Чого телефону не береш?! Дзвоню, дзвоню!..
— Була надворі. Забула взяти із собою. Мобілку. А що за крики? Що горить? Що трапилося?
— А ти не знаєш?
— А що я маю знати?
— Так у Березняках же когось підстрелили! Чи щось…
— Та, наче, все тихо, мамо. І полювання давно закінчилося.
— Ти хоч, доню, правду кажеш? У вас усі живі-здорові?
— І живі, і здорові всі родичі гарбузові!
— Тобі смішки, а я тут уся змордувалася. Думаю, може, хлопці на селі повпивалися та сп’яну ружжа похапали й давай ганяти одне одного. Микола хоч твій удома?
— На роботі він.
— А ружжо?
— Мамо! Що йому з ним на фермі робити? У корів цілитися чи що?!
— Він у тебе, доцю, такий гарячий. А Василько де?
— У школі.
— До ружжа хоч не лізе?
— Ружжо — під замком! У сейфі! Ніхто до нього не лізе! І Микола взагалі цього року на полювання не ходив! Ясно?
— Ясно. А хто ж тоді стріляв?
— Де?
— У Березняках?
— Мамо, у нас усе тихо! Може, то було щось у Дубняках. У них там сім днів весілля гуляли. Ось і…
— А Микола хоч туди не ходив?
— З якої придибенції?
— Ну, знаєш, він у тебе…
— Останні сім днів березняківський кордон не переступав! Я ж знаю.
— Ти вся в мене, доню! То, кажеш, у вас усе тихо?
— Як у льосі!
— І Василько в школі?
— За партою сидить. Щойно зі школи.
— А Микола…
— На фермі!
— А...
— У сейфі!
— Це добре, доню. Добре, що всі живі та здорові! Ввечері я передзвоню. Про всяк випадок. Я ж — мати.