До дільничного інспектора міліції Клямочки (імена та прізвища в матеріалі змінено) принесли дивну заяву. Середніх літ жінка, місцева жителька, яка назвалася Жанною Бубняк, поскаржилася, що її і дочку покусала сусідка.
— А може, собака? — про всяк випадок поцікавився дільничний.
Дамочка образилася:
— За кого ви мене маєте?! Я же не із сумашедшого дому втекла!
— Гаразд. А чому вона покусала вас і вашу дочку?
— Бо сумашедша!
— А ви в цьому впевнені?
— На всі сто! Бо як може стара людина кусатися? Коли я пішла розбиратися, вона покусала й мене! Чорт знає що!
— Як я правильно зрозумів, — вів далі Клямочка, — спочатку ваша сусідка вкусила вашу дочку?
— Саме так.
— А за що?
— Бо больна на голову!
— Ну, просто так не могла вкусити?
— Так факт!
— Заплутана історія.
— Нічого тут немає заплутаного. Ми подаватимемо позов до суду. А зараз прошу вас розібратися.
— Розберемося, розберемося...

Та це було півбіди. Наступного дня до відділку принесли не менш дивну заяву. Чоловік років тридцяти п’яти-сорока, міцної статури, повідомив, що його вкусила бабка.
У Клямочки аж очі на лоба полізли:
— Та ви що, показилися всі?! Що за епідемія така?!
Однак заявник запевнив:
— Точно, вона скажена! Бабка! Очі блищать, руки і шия трусяться! Ззаду на мене налетіла. Як рись!
— Так ви чоловік громадянки Бубняк?
— Так і є.
— А чого вона на вас налетіла?
— Не знаю. Я тільки розібратися хотів. А тут нальот із-заду. Ви повинні відправити її в дурдом. Але спочатку хай нам вона відшкодує моральні і матеріальні збитки…
А через кілька днів — чергова заява. І знову покусалися люди...

А все почалося зі школи. Одне слово, дільничний інспектор Клямочка знайшов таки перших винуватців події, від яких і все закрутилося. Були це, як стає зрозуміло, діти. Учні першого класу. Хлопчик і дівчинка. Першими покусалися вони. В школі. Ну, діти є діти. Але Клямочку найбільше цікавила насамперед інша особа — Нонна Іларіонівна Бурлакович, бабуся того хлопчика, котрий вкусив дівчинку. Саме на цю жінку похилого віку й надійшла до відділку перша заява.
Коли дільничний інспектор увійшов до квартири громадянки Бурлакович, то відразу про себе відзначив, що у Нонни Іларіонівни нормальні очі і шия не «труситься».
«А може, це не вона кусається?»
Офіційним тоном уточнив:
— Нонна Іларіонівна…
— Ви не помилилися, — демонстративно перебила старушенція і тут-таки додала: — І я навіть здогадуюся, з якою метою ви до нас завітали. Проходьте, будь ласка!
— Дякую!.. Ситуація вам, скажу, — обережно повів Клямочка, — неординарна. Я б навіть сказав… А внук ваш удома?
— У школі.
— А батьки його?
— На роботі.
— Так от, ситуація, кажу…
— А ми не винні! — вже гарячкувато увірвала громадянка Бурлакович. — Це з них усе й почалося!
— З кого?
— З того сімейства. Бубняків.
— І яка ж ваша версія щодо цієї історії?
— Прийшла я до школи, щоб після уроків забрати внука. А він плаче. Сказав, що його за руку покусала однокласниця. Я як глянула на ту рану... То спаленіла! І теж укусила ту хуліганку за руку.
Клямочка якийсь час мовчки дивився на Нонну Іларіонівну. Потім, наче з докором, зауважив:
— Але ж ви… не дитина, щоб удаватися до таких вчинків.
— Інакше не могла. Обурилася. Так вийшло.
— А навіщо ви покусали громадянку Бубняк?
— Бо та мегера на вулиці причепилася до мого внука, почала його шарпати. А потім накинулася на мене. Мала ж я якось захищатися? І взагалі, я тоді вдома вставну щелепу забула і не могла її боляче вкусити.
— Ну, а її чоловіка як ви покусали?
— Та я за свого внука і голову будь-кому відкушу!
— Та навіщо його покусали?
— А він вам не розказував хіба?
— Про що?
— Як він до нас прибігав. Примчав і закотив тут істерику. До внука кинувся. За вухо його, нахаба, вхопив. Ледь не відірвав! Ну, тут дід його і вкусив. За спину.
— Який дід? — отетеріло вирячився Клямочка.
Розширила очі і Нонна Іларіонівна, неначе видала якусь таємницю. Та діватися було нікуди.
— Ну, наш дід. Мій чоловік.
З кімнати вийшов невисокий дідок. І відразу рвучко заговорив:
— Я спочатку стояв і дивився. В суперечку не встрявав. А коли зрозумів, що пристрасті загострилися, — втрутився.
— Ну ви даєте! — не виходячи з дива, покрутив головою дільничний. Потім згадав про другого заявника. — Але ж громадянин Бубняк запевняв, що його покусала… покусали ви, Нонно Іларіонівно.
— Я тільки думала це зробити, але дід випередив.
Клямочка з подивом дивився на немолоде подружжя.
— І що тепер мені з вами, кусючими, робити? Історія — не проста. Аж не віриться… Отже, доведеться вас усіх викликати у відділок. Будемо розбиратися.

Ця історія й справді не проста. Щось, як кажуть, грішне зі смішним. Але факт масового «покусання» є. Та, разом із тим, не такі вже й святі самі Бубняки, як намагалися про це засвідчити.
А через два дні до відділку надійшла ще одна дивна заява. Знову кусалися люди…