Був літній ранок, коли біля придорожнього мотелю зупинилася машина. З автівки вийшов молодий хлопець, нічим не примітний: шатен, середнього зросту. Виділяв Романа лише дивний, старовинного вигляду, футляр у руці.
Хлопець оглянув місцевість. Звичайний придорожній маленький готель — типовий сімейний бізнес, яких багато. Тільки одна деталь кидалася в очі — на вивісці не було назви. Замість нього лише надпис «Мотель».
— Ідеальне місце, — пробурмотів подорожній і увійшов всередину.
За вхідними дверима був хол, у брудно-коричневих тонах, захаращений. У кінці кімнати стояла стара стійка реєстрації. На ній тупцювала огрядна жінка, намагаючись прибити цвях — господиня Стефанія.
Молодий чоловік звернувся до неї з проханням зняти номер. Вона дала хлопцеві ключ від кімнати на два дні.
На майданчику між поверхами якийсь дивний дідок стояв на драбині, намагаючись вставити лампу у світильник. Висолоплений від старання язик надавав кумедного дитячого виразу зморщеному обличчю. Білий халат, як у лікаря, був сильно заляпаний маслом.
— Ви електрик? — запитав новий постоялець.
— М-м-майстер, — відповів дідок.
— Ну, добре. Удачі, — зігнувши у лікті руку і піднявши кулак, Роман пішов по сходах.
— Я — О-о-олексій Олександрович...
Раптом двері одного з номерів з гуркотом відкрилися і з них вибігла дівчина, років двадцяти п’яти. Її обличчя було спотворене переляком. Волосся, наполовину зібране у зачіску, неохайно обрамляло обличчя. Легка футболка — це й увесь одяг, не рахуючи білизни, що на ній була. Побачивши нового постояльця, молода жінка зойкнула й кинулася до сходів.
Роман майже не здивувався. Проходячи повз розкритий номер, він побачив дівчинку, котра сиділа і дивилася мультфільм, наче нічого й не сталося.
— Що це було? — запитав молодий чоловік, заходячи до кімнати.
— Тато подзвонив мамі на цей телефон, — вона вказала на стаціонарний телефон у номері. — Він знає, де ми, тож ми, напевно, скоро поїдемо.
— Як тебе звати і скільки тобі років?
— Мене звати Оля. Мені вісім років, — відповіла дівчинка, не відриваючись від екрану.
— Мене — Роман. Хочеш, я посиджу з тобою, поки мама не повернеться?
— Як хочете. Можемо подивитися мультфільм разом. Дідусеві Льоші він сподобався.
— Дідусь Льоша — це той майстер?
— Так-так, він. Мама каже, що він дурненький, але хороший. Вони разом пили чай. Мама любить з ним розмовляти.
До кімнати увійшла мама дівчинки.
— З нею усе добре? — сівши на стілець, дівчина кивнула в бік дочки.
— Так.
— Бідна дівчинка, занадто багато всього відбулося для такої малечі, — зітхнувши, молода мама встала. — Піду приведу себе у нормальний вигляд. До речі, я — Марина. Дякую, що побули нянею.
— Мене звати Роман, — представився хлопець. — Ви нормально себе почуваєте?
— Так, усе добре, — помітивши його недовірливий погляд, дівчина натягнуто посміхнулася. — Олексій Олександрович витерпів мою істерику і вкотре вислухав моє ниття… — Він розповідав, що працює тут уже тринадцять років, виходить з готелю лише у випадках крайньої необхідності. Тринадцять років... Це довше, ніж прожила на цьому світі моя донька.
— Не буду більше набридати. Було приємно познайомитися. Якщо потрібна буде допомога, то я у восьмому номері.
— Удачі, Романе. — Марина навіть не підняла на нього погляд.

Милуючись картиною, яка вже навіть почала подобатися їй, Стефанія не помітила, як відчинилися двері холу і нервовою ходою до стійки підійшов чоловік. То був далекобійник, Сергій.
— Я привіз посуд, — з ходу почав він.
— По-перше: здрастуйте. По-друге, який посуд? — жінка не приховувала обурення.
— Ось бланк замовлення, підпишіть, вже все сплачено.
Взявши бланк, Стефанія дов-
го його вивчала. Дійсно, замовником була вказана вона, місце доставки — «Мотель». І найголовніше, що стояло її ім’я, а не чоловіка, отже, замовлення було зроблене вже після його смерті.
— Це нічого не означає... Раптом я візьму посуд, а потім виявиться, що я винна якомусь негідникові гроші? Завтра подзвоню у цю «фірму»!
— А мені що робити до завтра?
— Зніміть номер у готелі.
— Я через вас застряг тут, маю гаяти час і платити за це гроші? — заверещав він. І тихіше додав: — Тварюка…
— Що-о-о ?
— Нічого, нічого. Посплю в кабіні.

А в кімнаті номер вісім прокинувся Роман. У нього ще є час на те, що задумав. Він пішов у ванну, холодна вода привела до тями після сну.
— Ти впораєшся і все зробиш, як треба. Зрештою, вони будуть вдячні, — сказавши це своєму відображенню у дзеркалі, Роман повернувся до спальні й поклав футляр на ліжко.
— Мій інструмент на сьогодні… — він уже збирався відкрити його, як раптом почув відчайдушний крик.
— Відкрийте! Впустіть мене! Нам усім кінець!
Усі мешканці «Мотелю» вийшли зі своїх номерів. Коли Роман спустився, то у холі вже були усі, кого він бачив напередодні. Вхідні двері були розчинені, а на підлозі, притулившись до стіни, сидів далекобійник. Він щось бурмотів, біля нього назад-вперед ходила Стефанія.
—Ти, брудний виродок, що ти твориш? Я сказала тобі забиратися звідси!
— Дурепо, ти не розумієш! Ми — приречені! — водій був у істериці.
Молода мама тим часом уже сходила до кулера і принесла Сергію склянку води.
— Заткнися, ти лякаєш дитину, — Марина взяла за руку доньку і відвела її на крісло.
— Що сталося і чому нам кінець? — Роман вирішив поцікавитися, що ж налякало неспокійного водія.
— Там постріли, — схлипуючи, відповів Сергій. — У мене теж влучили, — він підняв руки у крові. На животі у нього стала помітна рана.
Саме у цей момент в холі вимкнулося світло. На хвилину стало дуже тихо, потім перші ознаки паніки охопили власницю готелю:
— Що відбувається? Що все це означає? — після цих її слів почулося бурмотіння молитов.
— Потрібно піти з холу. Тут є якесь безпечніше місце? — вирішив діяти Роман.
— Може, спустимося у підвал? Там ми залишили наші валізи, — відповіла йому Марина.
— Так. Ми з Олексієм Олександровичем віднесемо пораненого, а ви допоможіть Стефанії.
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — істерика Стефанії почала набирати обертів.