Старший лейтенант Глушко повагом пройшов до квартири. Цього разу він навіть і не представився. А навіщо? Хіба вже вперше сюди, до Кваснюків, приходить? Тільки-но Михайло пальцем поворушить, як його Людка вже в міліцію дзвонить, мовляв, рятуйте, вбивають! Позакидала відділок заявами! Ох і жіночка! Ох і характер!
— Ну, що тут у вас? — незграбно поправляючи на голові картуз, спитав дільничний Глушко.
Людмила, заломлюючи пальці на руках, якийсь час мовчала, збиралася з думками.
Старший лейтенант це виснував по-своєму. Тихенько хихикнувши у вус, мовив (хоча й недоречно):
— Гадали, що зараз ціла опергрупа примчить? Кгм… Зараз всі на виїзді. Що за день сьогодні такий? Ніби показилися всі! То там хтось когось штрикнув, то там… Коротше, я поблизу був. Ось і прислали. Поки що. Має і «швидка» приїхати. То що з ним?
Михайло нерухомо сидів на підлозі, впершись спиною у бік спинки ліжка. Голова лежала на подушці, задерта до стелі. Очі заплющені.
Дільничний повторив запитання:
— То що сталося?
— Двері квартири він відчинив сам, — почала Людмила. — Пройшов до кімнати. Я одразу помітила блідуватість на його обличчі. Він трохи постояв. Потім схопився за груди і впав. Думаю, що це отруєння.
— Чому саме отруєння? Ваш чоловік…
— Ми вже рік, як були в розлученні. Хоча жили в одному помешканні в різних кімнатах. Така проблема зараз у багатьох.
— Чому ви подумали, що отруєння?
— Михайло перед цим говорив, хоч і невтямливо, про якусь гулянку, шашлики, соус, якогось нового друга. Що в нього нудота.
— І все?
— Так. Це все, що він сказав. Потім…
— Зрозуміло. Хоча й дивно.
Старший лейтенант нахилився над небіжчиком. Ретельно обдивився обличчя, шию, руки. Ні синців, ні подряпин. Костюм чистий, не пом’ятий. Дірок ні спереду, ні ззаду. Отже, версія про смерть, пов’язану з насильством, виключається? Хоча, експерти розберуться. Не роздягати ж його!
— Дивно, дивно, — зітхнув дільничний. — А чому ви одразу подзвонили до міліції, а не до «швидкої»? Можливо, його ще можна було б врятувати.
— Він не дихав. І… — якось винувато, запнувшись, сказала Людмила. Відтак продовжила: — Та й розгубилася я спочатку. Подумала, що це його хтось у під’зді чим ударив. Чи що там. Ось і злякалася, зателефонувала спочатку до вас. Потім зібралася було дзвонити до «швидкої», а ви вже тут.
— Ясно. Ясно, що діло темне, — Глушко долонею потер щоку.
Саме в цю мить у коридорі почулися кроки і пожвавлені голоси. Це приїхала «швидка». А незабаром прибули і оперативники з експертами.
Коли всі пішли з квартири, забравши з собою тіло Михайла, Людмила підійшла до телефону. Руки її тремтіли. Однак, перемагаючи тіпання, набрала номер свекрухи. Коли та озвалась, коротко повідомила:
— Ваш син отруївся.
— Як отруївся?! Чим?! — схвильовано спитала мати Михайла.
— Не знаю, — сказала Людмила. — Це вже скаже експертиза.
— Яка експертиза??!
— Ваш Михайло помер.
Від крику, що мов гармата вибухнув з трубки, Людмила аж відсахнулася. Проте, зібравшись із силами, спокійно повела далі:
— Він був десь на гулянці. А коли прийшов додому, йому зробилося зле. За якусь хвилину-дві… його не стало.
На другому кінці дроту почулося нестримне ридання.
Людмила, до болю стиснувши слухавку, мовчала.
Потім, дещо заспокоївшись, свекруха запитала:
— А що «швидка»? Була?
Людмила розгубилася. І свекруха про це питає! Ну, подзвонила спочатку до міліції! Ну так сталося. Та й взагалі…
— Чого мовчиш?! — доймала колишня родичка. — Це ти винна! Тільки ти! Це ти його погубила!
— Та що ви таке говорите! — ображено відказала Людмила і тут-таки вколола: — Якщо ви його так шкодували, то чого до себе не забрали?
Свекруха відгиркнулася:
— Цить, стерво! Повчатимеш мене!
Людмила кинула трубку на важіль апарата.

Стара жінка не вірила, що її син помер через якесь отруєння. Ворогів у нього не було, і людиною він був непомітною. Ні, щось тут не так. Щось не так.
А ось як насправді розгорталися події того вечора.
Михайло прийшов додому десь близько восьмої вечора. Напідпитку. Він і справді був на якійсь гулянці.
Людмила якраз дивилася телевізор.
Колишній чоловік зазирнув до її кімнати.
— Детективчик дивишся? — весело поцікавився.
Людмила на те лише кивнула. Останнім часом Михайло її дратував усе більше і більше. Через його неврівноважену натуру вона не може запросити до себе чоловіка, з котрим зустрічається вже майже півроку. Вже ставилося питання про продаж цієї двокімнатної квартири і купівлю двох однокімнатних. Проте, Михайло чогось зволікає. То та квартира йому не підходить, то та.
Михайлові праглося спілкування.
— Піф-паф! І як ти це дивишся?
Людмила резонно відказала:
— Яке життя — таке й дивлюся.
— Хм…
Михайло пішов на кухню. Дзвенів посудом. Очевидно, чаював.
Людмила нервувала. Зачинила двері в кімнату — їй по мобільному мав зателефонувати новий кавалер. Незабаром телефонна розмова відбулася. Її чув Михайло. Точніше, підслухав. Знову зайшов до кімнати.
Людмила сиділа у тому ж кріслі. Напівобернувшись, нервово спитала:
— Що ще треба?
Михайло якось кисло всміхнувся.
— Скучно.
— Та невже?! — зіронізувала молода жінка і їдко вщипнула: — А що, «скучалочок» сьогодні не було?
— Не було, — спокійно відреагував Михайло й у тому ж тоні продовжив: — А хіба вони до цього були?
— Я не сумніваюсь! Якщо були до цього, то чому немає їх тепер! Хто перший зрадив? Мовчиш? — Людмила повернулася до екрана телевізора.
Михайло наблизився до неї. Обійняв за плечі.
Людмила різким рухом скинула його руку. Вказала на двері:
— Он, туди! В свої апартаменти! Нема чого! До речі…
— Що? Що?!
— Дзвонили стосовно квартири.
— А-а… Завтра, — Михайло розчаровано махнув рукою і поплентався на кухню.
За кілька хвилин звідти почувся звук битого посуду.
Мить — і Людмила вже була там.
— Що побив?!
— Чашку.
— З сервізу?!
— Я випадково.
— Незграба!
— Не смій так.
— А то що? Може, вдариш?
Людмила знову «приласкала» колишнього чоловіка крутим слівцем.
Михайло також кинув щось колюче.
Зав’язалася сварка.
Втративши над собою контроль, Людмила схопила зі столу кухонний ніж і ввіткнула його лезо чоловікові під ліву лопатку.
Михайло зойкнув, упав на підлогу і завмер.
«Вбила! — Людмила заточилася до дверей. — Ні… Ні, тільки не в тюрму».
Переконавшись, що Михайло мертвий, молода жінка почала діяти. Неначе професійний криміналіст вона ретельно прибрала всі сліди крові й закривавлені речі. Затим переодягла тіло чоловіка в чистий костюм і посадила біля ліжка. А вже потім вигадала історію про отруєння.
Людмила, мабуть, не сподівалася, що судмедексперт, оглядаючи труп, виявить ножове поранення.
Пізніше, переконавшись, що її викрито, жінка розповіла, як усе сталося.