Віктор займався бізнесом уже п’ять років. Розвернути свою справу допоміг батьківський спадок. Ішло ніби все непогано. Мав хороші прибутки. Крутився. Та ось ніяк не міг знайти собі другу половинку. Щоправда, повернувшись з армії, з одруженням не поспішав, мовляв, стану на ноги — і вже тоді! Але дівчину своєї мрії не зустрів і досі, маючи за плечима тридцять з лишком років.
Якось, повернувшись пізно з роботи і готуючись до сну, на його мобільному пролунав дзвінок.
— Привіт! — у телефоні защебетав дзвінкий дівочий голосок.
— Привіт, — невпевнено відказав Віктор.
Його спитали:
— Що ти зараз робиш?
Віктор, гублячись у здогадках, усміхнувся.
— Якраз хочу віддатися в обійми Морфея.
— А я хотіла, Миколко, до тебе прийти. Є справа одна. Невідкладна.
— «Миколко»? — здивувався Віктор. — Ви хто?
— Що, не впізнаєш, братику, свою сестру? Тамара!
— «Тамара»?
— Так, досить мене розігрувати!
— Мене звуть Віктором.
Тамара якийсь час помовчала. Відтак, уже без дзвінкого щебетання, мовила:
— Невже я набрала не той номер?
— Таке трапляється, — відказав Віктор. — Одна неправильна цифра і…
— Але ж такі схожі голоси! Хоча…
— Що — хоча?
— Зараз, ніби, вже не схожі. З братом. Вибачте.
— Та нічого. Алло! Алло!
Та незнайомка вже відключилася.
Віктор ліг у ліжко. Вимкнув бра.
Та знову задзвонив його мобільний телефон.
— Я хотіла ще раз вибачитися.
Віктор упізнав голос Тамари. Натиснув кнопку світильника.
— Не варто так турбуватися.
— Просто…
— Я вас слухаю.
— Я думала, що телефон візьме мій брат. Тому так пізно зателефонувала.
— І що за цим?
— Мабуть, перебила вам сон?
— То пусте.
— А, хочете, — зацокотіла дівчина, — ми зустрінемося, і я перед вами вибачуся!
Віктора од несподіванки заціпило. Не знав, що й відповісти дивній цокотусі, котра йому вже почала лоскотати нерви. Щось було в ній дивне і щире. Оговтавшись, коротко сказав:
— Згода. А коли?
— Давайте завтра. Скажімо, опівдні.
— Куди за вами ліпше під’їхати?
Дівчина назвала місце.

Тамара була зовсім юною. Чи це тільки так здалося Вікторові.
Сівши в авто, дівчина граційно нахилила набік голову. Відтак кокетливо прощебетала:
— Як справи?
— Думаю, від сьогодні вони будуть кращими! — усміхаючись, відказав Віктор.
Тамара захихотіла.
А Віктор спитав:
— Куди поїдемо? Може, в бар?
Тамара примружилася. Однак ця гримаса ніяк не зіпсувала її вроди.
Віктор перепитав:
— То що, в бар?
Дівчина таємниче хитнула головою.
— Не хочеться. Скучно там.
— Хм… — Молодий бізнесмен замислився.
Чорнявка раптом подала ідею:
— А, може, на природу? До лісочку! Краса!
Такого швидкого перебігу подій Віктор не чекав. Але чоловіча пристрасть узяла верх.
— І де ті красиві краєвиди? — спитав.
Тамара розсміялася. Потім пальцем тицьнула в лобове скло.
— Прямо!
Дорогою заїхали до магазину. Дещо прикупили з їжі. Їдучи далі, розговорилися. Дівчина сказала, що вчиться на четвертому курсі престижного вузу. На юридичному факультеті.
— Чому на юридичному? — поцікавився Віктор.
— Династія! — з якоюсь погордою сказала Тамара.
Бізнесмен зітхнув:
— Нині з юристами вже перебір.
— У нас приватна фірма.
— Ну, коли приватна, то — інша справа!
Під’їхали до лісу. Точніше, на його галявину.
Вибравшись з іномарки, Віктор солодко потягнувся.
— І справді тут гарно! А знаєш, красунечко, давай багаття розведемо!
— Давай!
Вогнище розпалити не вдалося. Навіть не встиг Віктор назбирати ломаччя. З-за дерев вийшло двоє. В масках і з пістолетами в руках. Один з них уїдливо проказав:
— Ну, привіт, любчику!
— При-віт. — Бізнесмен од несподіванки заточився.
— Почекай-но. Розмова є.
— Яка… розмова?
— Інтимного змісту, хе-хе!
— Хто ви такі?
— Ми з карного розшуку.
— А ваші посвідчення.
— Будуть тобі посвідчення!
Але ніхто з них документів не показав.
Тоді Віктор спитав:
— Що вам треба?
— Коротше, так, Казаново, — озвався другий «опер». — Якщо не заплатиш двісті тисяч, то наша леді подає заяву, що ти її згвалтував.
«Ото влип, — запульсувало в голові бізнесмена. — Ось тобі і юна красунечка!».
Підійшла Тамара. З убивчою посмішкою на вустах притулилася спиною до берези.
Вікторові не важко було здогадатися, що це ніякі не працівники міліції. А ця лялечка — «підсадна курка». І дзвінок був не випадковим. Зовсім не випадковим. Тому єхиднувато кинув:
— Ну що, юристочка-артисточка, а це, мабуть, твої однокурсники?
Тамара незворушно відказала:
— Роби краще те, що вони сказали.
І вона вихилясом пішла до лісу.
— Ну то що? — нетерпляче перервав коротку паузу один з бандитів. — Будемо домовлятися чи як?
Віктор нервово смикнув головою.
— Це велика сума.
— Дякуй, що не більша! Коротше, так. Завтра на цьому місці і в цей же час. І не думай з нами жартувати. Знайдемо і покараємо.
— Але мені важко буде до завтра зібрати двісті тисяч.
— Це вже твої проблеми!
Після цього люди в масках також зникли в лісі.
Перша думка, що народилася у Вікторовій голові, це — йти до міліції. Та раптом подумав: а що, коли вони і справді перевертні у погонах? Хто дасть гарантію, що він не зіткнеться з ними в одному з кабінетів відділку? Та потрібно щось вирішувати.
…Гроші Віктор привіз у призначений час. Проте, на галявині нікого не було. Трохи перечекавши, ступив до свого авто. Та раптом позаду пролунало:
— Стій!
Це були вони. І знову у масках.
— Гроші привіз?
— Тут вони. В пакеті.
— Неси сюди!
Віктор пішов назустріч. Сунув пакунок у руки бандитам.
— Можете не перераховувати.
Вони постійно озиралися.
— Хвоста не привів?
І саме в цю мить усі почули якийсь незвичний рух поряд. До них уже бігли оперативники...
…Коли молодиків затримали, то з’ясувалося, що вони ніякого відношення не мають до правоохоронних органів. А ініціатором пригод виявилась Тамара — подруга одного з цих хлопців.