— Це правда, сину?
— Що?
— Що мати каже.
— А що мати каже?
— Що ти в міліцію ідеш.
— Іду, тату.
— А навіщо, сину?
— Щоб зі злом боротися.
— Один?
— Знайдуться ще такі, як я.
— Ох-хо-хо, сину! Зло не спинити. Воно було і буде.
— Спинимо, тату!
— А що з тими робити, котрі звикли красти?..
— Перестануть!
— … Хабарі брати?
— І тим не дамо!
— Як-к-к??!
— Каратимемо їх! Суворо!
— Усіх?
— Без винятку!
— А тих, що, ну… аж там, аж там…
— І тим раду дамо!
— Ох-хо-хо… Не дасте. Там моноліт! Кремінь!
— Дамо, тату. Нас буде багато! Нове суспільство гряде!
— І тоді, значить, усіх каратимете?
— Усіх!
— А як же я, сину? Я ж уже, того… До рук так і липне все, так і липне…
— Ти маєш змінитися, тату.
— Пробував, сину. Не виходить. Воно вже в крові. Може, мені не треба мінятися?
— Треба, тату! Треба!
— А як, того… не змінюся? Що тоді?
— Іншого виходу в тебе немає, тату. Нове суспільство на порозі! І я з ними!
Глибоко, глибоко замислився батько. Й подумав: «Бач, ще не у формі, а он куди бере! А коли і справді натягне мундир? Що тоді? Що?».
І батько витер з обличчя сльозу.