Троє молодих людей на одній квартирі розпивали спиртне.
— Ну що, корефани. Знаю одну точку, де можна непогано підживитися, — сказав один з них.
Другий поцікавився:
— Далеко звідси?
— На іншому краю міста.
Вклинився третій:
— Звідки знаєш?
— Проходив мимо. Хатка видна. Гараж. Іномарка нова.
— І хто у тій хатці живе? — знову спитав другий.
— Якийсь мужик з бабою. І дочка в них є. Але постійно вдома.
— Це вже погано. Правда, кілька разів там був. Треба ще постежити.
— Треба. А вже грошики кінчаються.

Петро Васильович додому повернувся схвильований.
Дружина, Ірина Леонідівна, поцікавилася:
— Щось на роботі?
— На роботі все гаразд, — зітхнувши, відказав чоловік. Відтак, одгорнувши злегка штору, подививсь у вікно.
— Ти на когось чекаєш?
— Того молодика бачиш? — запитанням на запитання відповів Петро Васильович. — Тиняється туди-сюди?
— Ну, бачу.
— Я його тут уже вдруге бачу. Поводить якось себе дивно. Таке враження, що він щось видивляється?
— Ой, Петре! — всміхнулася дружина. — Фільмів надивився, ось тобі і ввижається всяке!
— Я дивуюсь твоєму спокою, — нахмурився чоловік.
— Та, може, він до когось приїхав?
— До кого б це? Наче, всіх тут знаємо. І тих, хто до них приїжджає. Щось не так. Щось не так.
— Та заспокойся ти, Петре. Може, хлопець до якої дівчини прийшов, а ти його відразу до бандитів приписуєш!
— А ти чула, що в нашому районі вже кілька будинків обікрали?
— Щось говорили сусіди.
— Та ото ж.
Додому повернулася дочка.
— Ніно, — погукав її батько. — Підійди-но до вікна. Ти того хлопця знаєш?
— Ні, не знаю, — дочка покрутила головою. — Але він і вчора тут вештався.
Незабаром молодик забрався геть. А наступного дня, під вечір, він знову з’явився.
Петро Васильович вийшов із хвіртки і пішов просто на нього. Спитав напряму:
— Чого ти тут ходиш?
— Я? — розгубився хлопець.
— Ну не я ж! — дратівливо відказав господар будинку. — Чого тобі треба?
Молодик схилив набік голову.
— Ну, так…
— Що — «так?
— Шукаю одну дівчину.
— Яку дівчину?
— Оксану.
— Тут такої немає.
Невідомий нічого не відповів. Швидко закрокував дорогою, майже біг.
Це ще дужче схвилювало Петра Васильовича. Цієї ночі він біля ліжка поклав ломика. Не спав до ранку. Продививсь у стелю і другу ніч. Проте, загадковий молодик біля будинку більше не з’являвся. Принаймні після того випадку минуло два тижні…

Було далеко за північ.
По безлюдній дорозі йшло троє чоловіків. Між ними точилася така розмова.
— Думаю, вони вже дрихнуть без задніх ніг.
— Буде видно. Ще далеко?
— Через кілька дворів.
За парканом загавкала собака.
— От, блін, порозводять псарню!
— Тихіше.
— Єсть тихіше!
— Давай без іроній. Не на прогулянку йдемо.
— Це точно. Мужик-то — з гонором!
— Нічого, коли що — впораємося.
— Але краще — без шуму.
— Без шуму не вийде. В’язать доведеться. А то й…
— Тільки без мокрух. Якщо щось піде не за планом, — вирубить, швидко обшманать хатку і — робить ноги.
— Так, підходимо. Маски на голову.

Петро Васильович прокинувся від стуку у вікно. Подивившись у нього, він побачив три тіні. Зрозумів: грабіжники. Швидко повернувся до ліжка, взяв ломик і знову повернувся до вікна. Став чекати, що робитимуть далі нічні «гості».
А один з них склорізом уже почав вирізати на склі отвори. Потім, піднявши засувки, відчинив вікно. Далі всі троє забралися до будинку. Ліхтарики витягти не встигли. Таке почалося…
Такого граду ударів грабіжники не чекали. Через хвилину вони вже лежали на підлозі. Без свідомості.
Петро Васильович включив світло. Обшукав зловмисників. У двох були ножі, мотузки; у третього — газовий пістолет.
На шум із кімнати вийшла дружина.
— Петре, що це??! — Ірина Леонідівна застигла від жаху.
— Непрошені гості, — відказав чоловік, зв’язуючи руки і ноги бандитам.
Дружина подивилася на відчинене вікно, на ломик, що лежав поряд, і все зрозуміла.
— Нас хотіли пограбувати? Чи вбити?
— Отямляться — спитаємо.
— Вони живі?
— Дихають. Скажи їй, щоб не налякати.
— Гаразд, гаразд.
— І того… Викликай міліцію.
Першим очумався молодший. Побачивши поруч «тіла» своїх «корефанів», дико вирячив очі й засовався, засмикався. Та мотузки тримали міцно.
Петро Васильович із посмішкою на обличчі хмикнув. Відтак спитав:
— Знайшов Оксану?
Молодик нервово захитав головою, все позиркуючи на своїх приятелів.
— Не хвилюйся, вони живі, — якось втомлено мовив Петро Васильович і додав: — Що ви хотіли?
— В хаті?
— Ну, не в сарай же залізли!
— Пограбувати.
— А нас убити? — Петро Васильович узяв до рук ломик.
— Ні-ні! — молодик швидко замотиляв головою. — Вбивати не думали!
— Не думали?..
Прийшов до тями другий. Застогнав.
— Привіт! — господар оселі помахав йому рукою. — Мотузки не тиснуть?
Однак той не відповів. Перелякано дивився на чоловіка з ломиком. Потім — то на «молодшого компаньйона», то на другого — безтямного.
А останньому була потрібна серйозна­ медична допомога. Незабаром вона і прибула. А з нею — і група оперативників.

Суд вирішив, що господар оселі діяв у рамках допустимої самооборони, тому проти нього кримінальної справи порушено не було.