— Привіт!
— Привіт!

— Це восьме купе?
— Восьме.
— Добре! Їхатимемо разом! Мене звуть Павлом.
— Валентин.
— Далеко їдеш?
— До кінцевої.
— Я також. Виходить, ми земляки? З одного міста?
— Виходить, що так.
— Тоді це діло треба обмити! Не проти?
— Я – ні. Але в мене немає спиртного. Не встиг купити.
— Це не проблема! – Павло відкрив «блискавку» дорожньої сумки. Видобув пляшку «Хлібного дару», пластикові стаканчики, смажену курку, копчену ковбасу, твердий сир, помідори, хліб.
— Ого! – здивовано вигукнув Валентин. — Та тут!..
— Та ото ж! – Павло розкладним ножем по-хазяйськи почав начикрижувати ковбасу. – Зараз розслабимося! Дорога далека! Не нудьгувати ж! Підсовуйся ближче, будь, як удома!

— Чай, каву? – запропонувала симпатична білявка-провідниця двом чоловікам з купе, котрі саме чаркували.
Пасажири перезирнулися, а відтак один з них, брюнет, підвівся і підійшов до молодої жінки.
— Кава – це чудово, красунечко! А, може, — він повів рукою в бік вікна, — спочатку до нашого столика!
Блондинка всміхнулася, неначе розгубилася. Краєм ока подивилася на наїдки, а потім, належно до посади, відказала:
— Я вам, звичайно, дякую, але я на роботі. В мене пасажири. Тим більше, ми ще навіть не виїхали з приміської зони.
— О! – неабияк зрадів брюнет. – Це вже тепліше!
Провідниця, аби далі – принаймні так швидко — не розкривати своїх слабинок, дещо посуворішала:
— Так замовлятимете щось чи ні?
— Аякже! – брюнет уже майже дихав в обличчя білявки. – Каву! І поміцніше! А пивко у вас є?
Господарка купейного вагона усміхнулася кутиками губ. Задерикувато мовила:
— У нас є все!
Брюнет вкотре глипнув на напівоголені жіночі груди, його чоло змокріло.
— Вам допомогти? – примружено спитав, беручи красуню за руку.
Та спалахнула:
— А це ще що таке?!
Чоловік її відпустив. Зліпив винувате обличчя.
— Вибачте. Так допомогти?
— Сама впораюся!
— А, може, не варто збивати ніжки об зашкарублий лінолеум вагона?
— Хм! А що вам до моїх ніжок?
— Вони у вас, мов у Афродіти!
— А ви бачили Афродіту?
— І не раз!
— Воно й видно! – пхикнула білявка і зачинила за собою двері.

* * *

— Вона сьогодні моя! – сідаючи за столик, пафосно промовив Павло.
— Ти просто сексуальний гігант! – заусміхався Валентин. Одружений?
Павло загигикав:
— Це мені аж ніяк не заважає!
— Але це гріх.
— Солодкий гріх! – І Павло раптом вирячився, тільки тепер усвідомив смисл сказаних земляком слів. – А ти що – піп?!
Валентин зареготав. По хвилі мовив:
— Ні, що ти!
Павло поцікавився:
— А ти маєш жінку?
— Так.
— І що – на сторону не ходиш?
— Я недавно одружився. Вдруге.
—А, тоді все ясно! У тебе все попереду!
Валентин промовчав.
Павло ж запропонував:
— Повторимо?
— Наливай.
Принесли каву.
— А пиво? – вистрибнув Павло з-за столика.
— Ви тільки питали, а не замовляли, — серйозно відказала провідниця. Налаштувалася йти.
Однак Павло знову схопив її за руку.
— Може, все-таки, до нашого столика?
— Я вам, здається, вже говорила, що в мене робота!
— Не будьте ж до нас такою суворою!
— Таку вже маю вдачу!
Білявка демонстративно пішла.
— Все одно буде моя!..

Було близько півночі. Після пива чоловіків трохи розвезло. Валентин заснув. Не спалося Павлові. Він кинув погляд на сплячого земляка, допив пиво і вийшов покурити в тамбур.
Там він побачив жінку, яка, спершись плечем об стінку, дивилась у вікно і курила.
Павло, оцінюючи її ззаду, теж закурив. Раптом збагнув – це ж провідниця! Тільки вже без уніформи. Тепер вона була в спортивних штанцях і футболці, які щільно облягали її тіло.
— Не спиться, красуне? – підступив ближче.
Білявка напівобернулася. Втомлено сказала:
— Це ви?
— Чому з таким сумом? Мабуть, я вас сьогодні дістав?
— Буває і гірше. Просто втомилася.
— Співчуваю. Може, розслабимося? В мене є чудове вино!
Провідниця знову обернулася до вікна.
— Це розуміти, як згоду?
— А друг ваш уже спить?
— Дрихне! Слабак! Я йду за вином?
Молода жінка мовчки пішла до службової кімнатки.
А вже за кілька хвилин напруга зникла, і вони пили вино. Згадували смішні історії зі свого життя.
Вловивши момент, Павло обійняв провідницю за талію.
Білявка важко задихала і подалася вперед.
Павло забрав руку. Тихо спитав:
— Я щось не те роблю?
— Нічого, це я так.
Павло пригорнувся до красуні.
Вона опору більше не чинила…

* * *

Коли Павло повернувся до купе, Валентин уже не спав. Сидів за столиком і дививсь у вікно.
— Ну, як успіхи, Казаново? – усміхнувся.
— Солоденька дамочка! – похвалився Павло. – Кров з молоком! Нінку мені нагадує.
— Яку Нінку? – враз напрягся Валентин.
— Та є там одна. Теж блондинка. З такою ж ідеальною фігурою!
Валентин обережно поцікавився:
— А хто вона така?
— В кондитерському відділі працює.
— А, може, я її теж знаю.
— Так ти ж не по цьому! Чи?..
— Чи!
— Ах он ти який, га!
Валентин налив у стаканчики горілки (це вже була друга пляшка).Спитав:
— А де ви познайомилися?
— У магазині, звісно.
— А… родимка у неї є?
Павло тицьнув пальцем під свою нижню губу:
— Ось тут!
— І очі в неї голубі?
— Точно! А ну-но розказуй!
Валентин перехилив спиртне. Мовчав, важко дихав. Так і є: Нінка – то його дружина. Сумніву не було. Не дарма вона останнім часом стала якась не своя. Здебільшого мовчала, все її дратувало. Виходить, він у відрядження, а вона, стерво!..
Павло розпинався далі:
— Нічого бабьонка!
— Хто?
— Ну, Нінка!
— Чим же? – крізь зуби процідив Валентин.
— Бачив би ти, яка вона в ліжку!
Валентин знову налив. Мовчки випив. Швидко хмілів.
А Павло у своєму ж репертуарі:
— Уже двічі з нею зустрічався.
Валентин з-під лоба глипнув на земляка.
— Де?
— У неї на квартирі.
— А де вона живе?
— А-а! Теж душу зашкребло?!
— Зашкребло… То де живе?
— В центрі. У п’ятиповерхівці. Ох і брикається!
— Гад! – скочив Валентин. – Гад ти, зрозумів?
Хитаючись, підвівся і Павло.
— Ти чого? До сучки приревнував? То я можу тобі її підкинути.
Валентин стис зуби. В очі кинувся розкладний ніж. Мить – і він опинився в Павлових грудях. Там, де серце. Валентин навіть не втямив, як воно все вийшло.
Павло зі здивованими, широко відкритими очима почав сповзати на купейне ліжко. За кілька секунд він уже не дихав.
— Що тут за шум? – до купе ввійшла білявка-провідниця. Та, побачивши чоловіка з ножем у грудях, чоловіка, з котрим ще півгодини тому ділила ложе, вона миттю вилетіла в коридор.
…Наряд міліції Валентина зняв з потяга на найближчій станції. Він шкодував про одне – що не зможе помститися своїй новій невірній дружині. Разом з тим він думав: який тісний і підступний цей світ…

Микола МАРУСЯК