Офіційна статистика свідчить, що протягом минулого року в Україні багато зникло дітей. Декотрих підлітків правоохоронцям через певний час удалося відшукати, а декотрі — і далі перебувають у розшуку. Причини зникнення дітей досить різні: хтось із них не витримав насилля батьків і пішов із дому, хтось — через якісь проблеми у школі, хтось — «підсів» на наркотики або спиртне і його привабило «підвальне» життя, а комусь просто заманулося помандрувати світом тощо.
Зникнення новоград-волинця Бориса Яковчука, десятилітнього хлопчика, учня четвертої школи, котрий пропав ще 5 грудня минулого року, як на наш погляд, не зрозуміле. Багато різних чуток у ці дні поширювалося містом. Та й саме зникнення досить дивне, багато різних загадок. Тому колектив редакції й вирішив порушити цю тему.
Автор цього матеріалу в понеділок, 24 січня, зателефонував батькові зниклого хлопчика, Віктору Михайловичу. Проте, через поганий зв’язок (В.Яковчук саме їхав у авто з далекої дороги, тому домовилися по телефону поговорити трохи пізніше) розмова з ним відбулася наступного дня в редакції.
Розуміючи сімейну трагедію, стан батька, нелегко заводити мову про сина, котрий уже майже два місяці як зник і невідомо — живий він чи...
— Вікторе Михайловичу, — запитую,— розкажіть, будь ласка, про Вашого сина, який у нього характер, як навчався у школі?
— Хлопчик спокійний, — відказує батько. — Вчивсь, як усі діти.
— Тобто?
— Четвертий клас закінчив, як кажуть, на «чотири» і «п’ять». Без жодної трійки. Старався. Я свого часу працював на півночі…
— Там народився і Борис?
— Ні, в Новограді, на «Лубчиці». Ми там жили. Потім купили будинок на вулиці Кірова.
— А Ви де працюєте?
— Я ріжу дрова. «Дружбою». Дружина, Тетяна Володимирівна, працює в ОСББ.
— Ніби того дня, коли пропав ваш син, його бачили на річці з якоюсь дівчинкою. Наче, вони там гуляли. Вам щось про це відомо?
— Вони не гуляли! — різко заперечує пан Віктор. — Вони просто спускалися зі скелі. Сусідська дівчинка лишилася зверху, а Борис чомусь пішов до Житомирського мосту. Так каже вона, але думки її плутаються, бо вона точно не бачила, чи справді туди він пішов. Хоча…
— Я Вас слухаю.
— Сказала, що кликала його, але він, нібито, не відгукнувся і пішов убік мосту.
— Де це саме трапилося?
— Перед літаком, що стоїть біля мосту на бетоні.
— Була така чутка, що ваш син пропав в іншому місці…
— Знаєте, шановний, мені казали, що я свого сина втопив сам!
— А хто таке говорив?
— Були такі…
— Назвете їх?
— Хай це буде на їхній совісті. І як, як може батько втопити свого сина?! Це щось…
Дивлюсь на чоловіка, ще молодого, втомленого, знервованого, ображеного чиєюсь неадекватністю, і дещо гублюся в запитаннях. Проте, запитую:
— Крига тоді на Случі була міцною?
— Аякже! Якщо я важу сімдесят кілограмів і ходив, стрибаючи на льоду… До речі, саме в той час мені ­подзвонив один чоловік і сказав, що слідів тоді у тому місці не було! Розумієте, немає його в річці, немає!
— Чому Ви так думаєте?
— Ви знаєте, я стількох об’їздив «бабок»… І в Коростені були, і в Рівному, в Донецьку, в усіх, хто є в Новограді. Були в Баранівці і в Києві. Навіть їздили у Білорусь. Десь відвідали приблизно до сорока провидиць.
— Ви їм вірите?
— Вірю.
— І що вони говорять?

— Усі в один голос кажуть, що його з вами немає. Його збила машина. І всі в один голос заявляють: як він пішов, так і прийде. Ви знаєте, як батько, я відчуваю, що він прийде. Що він буде вдома. Жінка з Коростеня, у котрої я був, приклала долоню до фотографії сина, і над його головою засвітився німб, обличчя наче спалахнуло. Живий він, і багато хто каже, що до кінця місяця він буде вдома. Мою дружину ледь відкачали в лікарні. Дочка, котра менша сина на рік і сім місяців, боїться спати сама. Хоче спати зі мною, але, знаєте, як спати з дитиною? Прийдеш утомлений… Сну нема, працюю важко.
— Зрозуміло.
— Але у зникненні сина є і моя вина.
— Що Ви маєте на увазі?
— Мені того дня не треба було його брати із собою. Я не хотів, щоб він ішов. Я в тому районі одному чоловікові стіни обшивав гіпсокартоном. У нього лишився мій інструмент. А Борис тоді захотів, щоб я годівничку для пташок зробив. Кажу йому: «Ожеледиця, сам сходжу. І ще фанери візьму». Але умовив мене. Хоча просив його: «Сину, сиди вдома, погода така». Щоправда, Тетяна каже: «Нехай пройдеться». Погодився. Прийшли до колишнього клієнта, поговорили, чаю попили. Я не якийсь там п’яниця, щоб напиватися. Як і вип’ю спиртного, то, може, грамів сто-сто п’ятдесят. І дуже рідко. Тоді Борис раз зайшов, другий, третій. Кажу йому: «Борю, не йди більше нікуди, я взуваю черевики і йдемо додому». Поки я з хати вийшов, — сина не стало. І біля річки він не був! Казали, наче вони були на санчатах. Ногами вони спускалися!
— І все ж, що Ви, Вікторе Михайловичу, про це все думаєте?
— Я думаю, що його збила машина.
— А чому склалася така думка?..
Так трапилося, що напередодні я відвідував своїх родичів у Житомирі. У процесі розмови з ними завели мову про зниклого Бориса. Тоді мені дали телефон «провіреної бабки», котра, начебто, може достовірно вказати на місцезнаходження Бориса. Проте, Віктор Михайлович заперечливо замахав руками:
— Та вже стільки їх об’їздив. Витратив усе, що було. І фінансово, і морально втомився. Стільки всього було. Їдеш і знову ця болюча рана відкривається.
— Але Ви подзвоніть. Може, грошей не візьме?
— Подзвоню. А ще таке було, що вінки додому носили.
— Хто?
— Мої знайомі!
— А чому це раптом?
— Десь почули, ніби сина поховали. Була перша об’ява в газеті, що пропав наш Борис. Коли друга об’ява не вийшла, — хтось пустив чутку, що сина, наче, вже поховали. Кому про це таке вигідно було говорити?
— Кому?
— Знову тільки здогадки. Знаєте, я не хочу ускладнювати собі життя, своїй родині. Навіть говорили, що по телебаченню, в «Магнолії ТВ», був відеоролик про поховання сина. Але ми телефонували на телестудію, і нам сказали, що про поховання сина не йшлося. Навіть не знаю, що діється. То вінки, то ці ролики, то ще щось… Я не вірю, що син просто так вийшов і пропав. До речі, на днях мають приїхати журналісти із «Критичної точки». Сподіваюся на них.
— Вікторе Михайловичу, а ваш син як поводив себе останнім часом?
— Нормальний хлопчик! Роботящий! Ви знаєте, він сам собі заробляв гроші! На костюм у школу, взуття, зошити, ручки.
— А яким чином він заробляв?
— Дуже просто. Я пиляв дрова, а він відкидав поліняки. Він простий, не міський — сільський, бо часто їздив до бабусі в село і їй допомагав по господарству. Гроші Борис дарма не витринькував.
Повертаюся до попереднього запитання:
— Ви говорили, що Вашого сина збила машина…
— Його збили чорнявий чоловік і білява жінка.
— Це Вам сказали «бабки»?
— Так. Вони ще сказали, що він зараз лежить у лікарні.
— Нашій?
— Ні, не в Новограді-Волинському. Так говорили більшість бабок, до яких ми їздили. Сказали: не ховайте його, він живий, повернеться, ждіть. Мені навіть пропонували чекати квітня. А що ми вже там знайдемо? Тим більше, якщо буде повінь?
— А хто Вам це говорив?
— Та ясно хто. Та не записуйте, будь ласка, цього. Хіба є правда? Якби він дійсно помер і я знав, де його могилка… І знав, куди сходити…
— Так Ви вірите, що Борис повернеться?
— Вірю. І нехай ті люди, котрі збили мого сина, не бояться. Я заяву в міліцію не писатиму. Нехай повернуть мого сина. Щоби з ним не було, але нехай повернуть, привезуть до хати. Рідні стіни лікують будь-яку хворобу. Я поставлю його на ноги. Хай привезуть. Наші двері в будинку не зачиняються. Уже скільки часу пройшло, а міліція цим не цікавиться.
— Чому Ви так думаєте?
— Не дзвонять, не викликають. А що ще думати? Коли говорять, що я вже поховав свого сина? Навіщо це говорити? Хто бачив його тіло? Те, що сталося, я й ворогу своєму не побажаю. Онь у Смолдиреві втопився хлопчик, десь у десятих числах грудня, то на другий день його тіло знайшли. А тут… Я відчуваю, що мій син живий, і він прийде!
— Сподіватимемося, що так і буде.
— Дякую.

Безвісти пропала дитина, — це, звичайно, велике горе.
А ось чи справді правоохоронні органи припинили пошуки Бориса, ми й вирішили це перевірити. Щоправда, спочатку звернулися до В.О.Леня, начальника відділу надзвичайних ситуацій міської ради.
— Ми сім’ї Яковчуків, — сказав при зустрічі Василь Олексійович, — після зникнення сина одразу надали матеріальну допомогу. Разом з тим, за моїми дорученнями, з сьомого по десяте грудня, працівники рятувальної станції вибірково обстежили річку від житомирського мосту до пішохідного. Обстежується Случ і нижче по руслу. Зустрічалися також із батьками зниклого хлопчика, давали їм різні рекомендації. А те, що Бориса припинили шукати, — це не правда. Це питання строго стоїть під контролем міліції, прокуратури, міської влади. Можна зрозуміти горе батьків зниклого сина. Випадок незвичайний. Ніхто не знає, куди зник Борис, але пошуки його тривають.
Потім відбулася зустріч з В.В.Прилипком, начальником Новоград-Волинського відділу міліції, котрий безпосередньо курує питання щодо зникнення хлопчика. Ось його коментар:
— Оперативна робота по пошуку зниклого Бориса Яковчука триває. Ось ми маємо вже цілий том зібраних документів. Про цю справу відомо також нашому Міністерству, і вона — під контролем.
— Вікторе Володимировичу, які саме заходи проводяться?
— Ми щотижня простежуємо річку до Чижівки. Самі знаєте, коли це трапилося, — був лід. Потім — потепління, піднялася вода, що ускладнило пошуки. Але, дай Боже, щоб ця дитина була жива, здорова і повернулася додому. Проте, ми по всій країні дали орієнтування. До цього були задіяні також засоби масової інформації. Деякі канали телебачення показували фото зниклого хлопчика.
— Які маєте версії щодо зникнення хлопчика?
— Версій було багато, і всі вони майже відпрацьовані. Але ми прийшли до того, що дев’яносто відсотків, — дитя втопилося.
— Чому так вважаєте?
— Є два свідки, котрих ми опитали. Це чоловік і жінка, які бачили, схожого за прикметами хлопчика на краю криги, біля води, і він відколював лід. Вони з житомирського мосту накричали на нього. Дитя, наче, повернулося до берега. Але коли чоловік із жінкою рушили далі, то помітили, як хлопчик знову повернувся на край криги і знову ж таки почав її ламати. Опитували ми і дівчинку, котра того дня з ним гралася. Вона показала те місце. Були зафіксовані на кризі і дитячі сліди. Видно, що вона сковзалася. Але, наголошу: робота щодо пошуків Бориса Яковчука не припинялася й на день. Я особисто з батьками цієї дитини неодноразово зустрічався. І чому вони кажуть, що ми припинили пошуки, — не розумію. Чому вони самі замовкли і не приходять до відділу, — дивує. Хоча, з нашої точки зору, ця сім’я цілком нормальна. До речі, багато хто говорив, що зниклого хлопчика бачили то там, то там. Але відпрацьовування показували, що то зовсім інші були діти. І вся проведена робота показала, що сліди Бориса закінчилися на краю криги. Повторюсь, хай він буде живий, здоровий і повернеться додому. Разом із тим, ми продовжуємо його пошуки.

Ось такі коментарі ми отримали на наш запит. Завершуючи цей матеріал, хочеться сподіватися, що Борис Яковчук дійсно живий, і незабаром повернеться додому.
P.S. Коли матеріал готувався до друку, до редакції завітала мама Бориса. Вона майже слово у слово повторила слова свого чоловіка. Щоправда, сказала, що останній раз до міліції ходили два тижні тому і не вірить, що їхній син утопився. Мовляв, на цьому сходяться всі ворожки, до яких вони звертались. Тетяна Володимирівна вірить, що їхній син живий. Проте, в міліції своя думка.
Що ж, сподіватимемося на краще.