Людмила (імена в матеріалі змінено) лежала на ліжку. Назар одразу помітив, що мати — «під мухою». Проте, спитав:
— Їсти щось є?
— Нема, — зикнула мати, бо хотіла спати.
Син неоднозначно дорікнув:
— Добре, хоч ти встигла пообідати!
— Не твоє діло! — відрізала жінка і в цьому ж тоні додала, — іди зароби, і буде що їсти!
— Гу-ух! — зі злістю прогудів хлопець і хряпнув дверима.

— Куди, Назаре, так чешеш? — поцікавився дід Василь, помітивши сусідського хлопця.
— Здрастуйте, діду!
— Здоров, здоров! Заходь чи що! Та не стовбич же! Йди до хати.
Коли юнак зайшов до оселі, — старий поцікавився:
— Ну, розказуй, де ходиш?
Хлопець скривився.
— Та… То там, то там.
— А мати що? Де?
— Лежить.
— П’яна, чи що?
У відповідь парубок важко зітхнув.
Дід Василь скрушно хитнув головою.
— Поспивалися люди. Біда, біда. Ну, сідай до столу. Їстимеш?
Назар голодним поглядом пробіг по столу, з котрого ще не встигли прибрати наїдки, що лишилися після обіду.
— Сідай! Не топчи підлогу! — підохотив старий хлопця. — Баба там борщу щавльового наварила. Ще не вистиг…
Дід Василь шкодував Назара, бо добре знав про його нелегке життя, його легковажну матір. Тому, коли юнак проходив повз його хату, — закликав до себе, щоб дати щось поїсти.

З батьками Назару і справді не пощастило. Точніше, — з матір’ю (батька не пам’ята взагалі). Людмила почала заглядати до чарки ще замолоду. Син ріс, як та бадилина при дорозі. Матір, через пиятику, розгульний спосіб життя, позбавили батьківських прав. Назара відправили до житомирського інтернату. Хлопець неодноразово звідти втікав, але його знаходили і повертали. Однак минав якийсь час, і юнак знову без дозволу покидав межі інтернату. Йшов на вокзали і жебрачив. Що «назбирував», — приносив додому і разом з матір’ю те пропивали. По закінченню інтернату Назар повернувся додому. Знову жебрачив, крав, пиячив із матір’ю у своїй напіврозваленій хатині.
А згодом Назар опинився на лаві підсудних, за грабіж. Проте, чотирирічне ув’язнення хлопцю, як неповнолітньому, замінили умовним з іспитовим строком на один рік і шість місяців.
«Спілкування» з працівниками міліції та суддями на користь Назару не пішли. У січні цього року він пішов до одного з комп’ютерних залів у районі «Болгарбуду». Зайшов усередину, оглянув ігрові місця, за котрими сиділи дітлахи.
І тут біля одного хлопчини, на столі, Назар помітив мобільний телефон. Очі сільського хлопця загорілися. Сів поряд.
— Ну, як гра? — поцікавився Назар.
— Та так, — знехотя відказав малий і, мимохіть зиркнувши на незнайомця, продовжив віртуальну війну на моніторі комп’ютера.
Цим і скористався Назар. Дочекавшись моменту, коли хлопчина надто захопився, Назар непомітно забрав мобільник зі столу і швидко зник із поля зору.
Цього ж дня мобільний телефон Назар продав якомусь чоловікові на зупинці.

Грошей вистачило ненадовго. Трохи програв у ігрових комп’ютерних залах, трохи витратив на харчі.
Мати цього дня ще зранку у когось похмелилася.
Назар, поникавши по хаті, вийшов надвір. Пробирав холод. Хотілося їсти. Вирішив іти до діда Василя. Той нагодує!
— Ну, де ходиш? — звично примружив око старий.
Назар покрадьки подивився на кімнатні двері.
Дід зрозумів той жест.
— Баби нема, — усміхнувся господар оселі. — До сусідки пошкандибала! Та ти її не бійся. Вона добра. Хоча, часом, і рикає.
— А я й не боюся! — став дибки сусідський хлопець, зрозумівши, що дід його розкусив. — Я так дивлюся! Просто…
— Ну, гаразд, гаразд! Розкудкудакався! — перебив старий. — Їстимеш?
Назар похнюплено кивнув.
— Ну то сідай. Картопля є, капуста.
Назар наминав за дві щоки.
Дід Василь, покрутивши головою, зауважив:
— Не спіши. Сорока не забере! Буде мало — досиплю.
І тут… Тут раптом Назар помітив на краю столу кінчики купюр, що «визирали» з-під газети. Хлопець мало не вдавився. Бажання поцупити їх виникло миттєво. Швидко пережувавши їжу, Назар почав забивати баки старому:
— Може, вже баба йде?
Дід Василь подививсь у вікно. Посміхнувся.
— А, кажеш, що не боїшся!
— Не боюсь, але коли я заходжу, то бачу, як вона сердиться.
— То не на тебе. Із-за житки такої. Ох-хо-хо! Хіба зараз добре живеться?
— Еге ж, еге ж, — швидко Назар закивав головою. — А як ваш старий собака?
— Ще тягає ланцюга. Часом відпускаю. А що?
— Та я так.
Назар почав нервувати. Дід Василь, як на зло, сидів поряд і нікуди не йшов. Тоді хлопець вдався до хитрощів. Поспіхом з’їв картоплю.
— Ще добавити?
— Ага. Але небагато.
Поки гостинний господар набирав у миску з чавунця картоплю, Назар встиг «приховати» до своєї кишені залишки дідової пенсії.
Картоплю хлопець недоїв. Збрехав:
— Зараз трісну!
— Невже?! — здивувався дід Василь.
— Ну!
— До цього ти апетитами не страждав.
— Та я перед цим трохи поїв, — знову неправду сказав Назар.
Та й зрозуміло чому. Тепер вся увага хлопця була зосереджена на грошах. Мимоволі уява вимальовувала моменти, як він їх витрачатиме і де.

— Маріє, ти моїх грошей не бачила?
Баба витріщилася на старого.
— Яких грошей?
— Та десь поклав півпенсії і не можу знайти.
Дружина вщипнула:
— Може, вже склероз?
— Тіпун тобі на язик! — розсердився дід Василь.
— А чого тоді не пам’ятаєш?
Старий помстився:
— Добре, хоч ти все пам’ятаєш!
— І чого я такого…
— Ну, досить! — прикрикнув дід Василь. — Зачепи тільки.
— А ти не чіпляйся! — бабу добряче зачепило за живе. — Шукай гроші ліпше!
— Ну й шукаю!
Про Назара дід Василь дружині нічого не сказав.
«Невже він? — подумав старий. — Та хіба можна так? Я ж його, як свою дитину… А, може, і справді десь поклав? Та ні! Тут лежали! На столі! Під газетою».

З цього дня Назар повз хату діда Василя вже не ходив. Та гроші знову швидко розійшлися. Ігрові комп’ютерні зали, їжа, пиво, горілка…
…Матері вдома не було. Вже давно кудись вивітрилася. Назар сидів на ліжку і орудував великими облізлими ножицями. Різав материні старі капронові панчохи. Приготував три відрізки.
«За ними точно обличчя видно не буде», — міркував Назар.
Потім він сунув до кишені куртки мотузок, щоб зв’язати діда, і ніж, щоб у разі потреби нагнати страху.
Цього разу Назар вирішив удруге пограбувати діда Василя. Але вже в інший спосіб, більш жорстокий. Юний грабіжник знав, що баба Марія кожен вечір просиджує у сусідів. Тому близько сьомої вирішив діяти. Але спочатку задумав обійти дім: раптом забули закрити яке вікно? Не прогадав. І справді — забули. На кухні. Через нього і проник до оселі. Натягнув на голову капронові панчохи.
Дід Василь спав. Але Назар спочатку вимкнув світло на лічильнику, а потім попрямував до своєї жертви. Рукою прикрив рота старому.
— Не кричи, коли я щось питатиму! Ясно?
Дід кивнув.
Назар прибрав руку. Змінюючи голос, спитав:
— Де пенсія?
— У дружини, — нажахано відказав старий.
— Брешеш! — рявкнув Назар і стягнув діда на підлогу. Почав його душити.
— Скажеш, де гроші?!
Переляканий на смерть господар оселі поглядом показав на сорочку, що висіла на бильці ліжка.
У ній грабіжник знайшов сто гривень.
— Так, лежати і не вставати! — наказав Назар старому і, включивши світло, заходився сам шукати заощадження­ пенсіонерів. Та враз зупинився, повернувся до жертви. Вирішив діда Василя прив’язати до батареї опалення. Та, ­побачивши, що той ледве дихає, — передумав. Знову кинувся шукати гроші.
Та раптом рипнули вхідні двері.
Назар пірнув під ліжко. Зачаївся.
— Бо-о-же! — зойкнула баба Марія, побачивши чоловіка на підлозі. — Та що з тобою?! — Вона підбігла до старого, стала на коліна, щоб йому допомогти підвестися. Та тут під ліжком побачила чоловіка в масці. Не встигла й зметикувати, як невідомий схопив її за ноги і повалив на підлогу. Якась мить — і вона біля свого горла побачила ніж. І сама не знає, як воно вийшло, але стягла зі зловмисника панчохи.
Назар кинувся до вікна, до того, через яке заліз до хати. Хвацько вистрибнув з нього і кинувся до лісосмуги.
А старі люди, трохи оговтавшись, ­подзвонили до міліції.

Назара затримали того ж дня. Тяжкі злочини скоїв хлопець. До «послужного» списку ще додасться й попередній строк. А, загалом, підпадає безталанний хлопець під суворі статті Кримінального кодексу, йому «світить» від семи до двадцяти років позбавлення волі.
Чи побиватиметься з цього приводу його мати? Навряд. А от через неї, життя своє Назар занапастив.