Історія становлення Олександра Серба, як художника, схожа на детектив. Сильний поштовх до творчості він відчув, перебуваючи в Італії, на острові Капрі. Свого часу у цій місцині, що називають «земним раєм», побували Максим Горький, Іван Бунін, Оскар Уайльд, Олександр Дюма, Ленін, Михайло Коцюбинський, котрий згодом написав «Капрійські оповідання». З-під пензля Олександра там, на острові, також народилося чимало «капрійських» робіт, ескізів. Можливо, було би ще більше, втім, через відсутність документів, українця-заробітчанина депортували назад, в Україну. Звідти він привіз найбільше своє багатство — картини.
На кожній із його робіт — багато сюжетних ліній. За задумом художника, усі вони буквально «дихають» драматургією: вузенькі італійські вулички маленького острова Капрі, середньовічна бруківка старовинного міста Лева, задумлива панянка у капелюшку на фоні неповторних львівських пейзажів. Кожен камінчик, що виблискує під дощем, кожен штрих на портреті — наче частина справжньої, а не намальованої реальності. Можливо, слід, як і автор, любити і знати місця, зображені на полотнах, аби відчути вповні їх атмосферу, передану із філігранною точністю. А, можливо, творча майстерність у тому і полягає, щоб створити сюжет, де кожному захочеться віднайти для душі своє, власне…
— Пане Олександре, невже в Італії, на заробітках, було більше вільного часу для малювання, аніж в Україні?
— Звісно, ні. Але, знаєте, коли працював вдома художником-оформлювачем, то часто відчував настанови «зверху», що заважали розкривати мені внутрішній потенціал. А за кордоном, тяжко працюючи фізично, відчував нестримний потяг до малювання. Тягав каміння на будівництві, а у перервах кидав усе і біг накидати ескізи, оглядаючись, щоб ніхто не помітив… Побачу цікавий, оригінальний сюжет — миттю хочеться зобразити… Тим паче, що там, на острові, познайомився із художником, в якого було чому навчитися.
— Що то був за художник?
— Росіянин Андрій Румянцев — він працював вуличним художником, писав портрети. До речі, серед його клієнтів були й заможні італійці. Пригадую, був у Андрія альбом, де він збирав фото людей, з яких писав портрети і фото своїх картин — вражаюча схожість, слід сказати. Потім прийняли закон, який забороняв підробляти таким чином на вулицях, і мій товариш переїхав до Іспанії. А мені лишилися пензлі, палітри, мольберти, що довго не залежалися…
— Чи потрібна художнику спеціальна освіта?
— Освіта нікому не зашкодить. Але це не означає, що фахівець із дипломом художника однозначно краще малюватиме. Я за освітою економіст лише тому, що свого часу батьки не стали розвивати мій головний хист — схильність до образотворчого мистецтва. Хоча зі школи і під час студентських років постійно малював, — спочатку були шаржі, карикатури. Ще й досі однокласники та однокурсники пригадують ті мої перші спроби, пам’ятають. Дівчата-студентки, до речі, не завжди розуміли ті карикатури, тому невдовзі я дівчат перестав малювати. А хлопцям подобалося (посміхається — авт.).
— Один із художників сказав, що «картини мають бути святом для очей». А як, на вашу думку, в чому завдання образотворчого мистецтва?
— Картина має викликати приємні відчуття. Не розумію, як можуть викликати емоції оті «мертві репродукції» на стінах у багатьох наших домівках. Лише намальована художником картина «дихає», змушує замислитися над сюжетом. Італійці залюбки прикрашають оселі полотнами художників. У таких оселях виникає затишок, почуваєшся комфортно. Часом дивишся — і не можеш відірватися.
— А чи є серед ваших робіт картини, від яких ви «не можете відірватися»?
— Я усі свої картини люблю. Бо люблю цю справу. Але вважаю, що обговорювати свої роботи — справа невдячна. Тому нехай про них говорять люди.
— А чому на ваших картинах немає місцевих краєвидів?
— Досі не знайшов такого місця — візитівки Новограда, яке би надихнуло мене. Є лише одна картина з видом на кінотеатр — чув багато схвальних відгуків після презентації моєї виставки у музеї Косачів.
— Займатися улюбленою справою та отримувати за це не лише моральну, але й матеріальну вигоду — подвійне щастя для митця. Ви продаєте свої картини?
— Не розумію, як можна написати картину, вкласти в неї час, уміння, душу і… продати. Кажуть, намалюєш собі ще… Але повторити сюжет — із точністю неможливо, та й чи потрібно? Мені шкода продавати свої роботи, хоча пропозиції отримую. Та й не уявляю собі, щоб замовник розповідав мені, як малювати…
— Ви не сприймаєте критики?
— Сприймаю, якщо критика конструктивна. Головний критик, до порад якого я прислухаюся, — це моя донька. Вона за освітою — художник, завжди дасть кваліфіковану пораду і відверту оцінку. А лестощі я не люблю, вони мені не потрібні.
— Хто з відомих художників є для вас близький творчо?
— Мені може подобатися певна картина якогось митця, але це зовсім не означає, що мені подобаються усі його роботи. Як може припасти до душі й картина зовсім невідомого автора. Це — справа смаку, кожному — своє. Мені до вподоби творчість імпресіоністів, окремі роботи Ван Гога. З українських художників є цікаві роботи, як на мене, у Олексія Шовкуненка, у Тараса Шевченка, до речі, теж.
— Окрім Італії, ви побували у Чехії, Португалії, побачили інший, кращий, аніж в Україні, рівень життя. Чого, на вашу думку, бракує українцям, аби жити гідно?
— Міф про працьовитість українців придумали самі українці, маю вам сказати. Хто справді працює, а це — німці, китайці, японці — той і краще живе. В Італії ніхто не називає себе націоналістом, але кожен у душі ним є. Кажуть, що у них найкраща мова, і каву-еспресо вони придумали, а тепер увесь світ п’є, і макарони у них найкращі, й усе інше. А у нас що? «Якось воно буде» або «Моя хата — зкраю»… Коли ти за кордоном, — додому тягне, хоч вовком вий, а щойно перетинаєш український кордон — стільки негативу на тебе виливають… За кордоном до всіх ставляться із повагою, а у нас людей не люблять — це одразу помітно. Подивіться, що робиться в установах та організаціях, яке ставлення… Риси характеру нашого народу треба змінити, а для цього потрібно досить багато часу, не одне покоління. І працювати, працювати. Над собою — у тому числі.
— Що ж, нехай і у вас, і у нас усе буде гаразд. Слава Україні!
— Героям слава!