За рогом житлового будинку стоїть дівчисько. Смалить цигарку.
До неї непомітно підійшов немолодий чоловік.
— Ховаєшся?
Неповнолітній продукт нової епохи від несподіванки аж підстрибнув, закашлявся, на очах виступили сльози.
— Ну ви, дядь, дайотє! Маніяк, штолі?
— «Штолі».
— Нє поняла?!
— Нормальний я.
— А чьо нада?
— От як тебе звати?
— А што такоє?
— Ні, ти скажи: як тебе звати?
— Ну, допустім, Анжела. Ну, і чьо?
— Я ось уже цю гидоту курю тридцять років, і половина з них усе намагаюся кинути. А не можу!
— То нє бросайтє!
— А треба!
— Зачєм?
— Болячки замучили. Недавно ледь ласти не склеїв.
— Чєво нє сдєдалі?
— Мало дуба не врізав.
— А-ааа! А я сдєсь прічьом?
— Не кури?!
— Дядь, вам дєлать нєчєво?
— Є чого. Людство треба негайно рятувати! Задихається! От тобі скільки років?
— У дами про ето нє спрашівают! — задерла носик «дама», а відтак виштовхнула з ротика цівку диму.
— Кинь цю соску! Вона тобі не личить. Ти — юна! На тебе попереду ще стільки цікавого чекає! Прогрес настільки просунувся вперед, що ось-ось на інші планети полетимо! Налагодимо контакти з іншими цивілізаціями! Почнеться інша епоха!
— Я до етого нє доживу.
— Покинеш курити — доживеш! Але в усьому винен Колумб.
— Слихала. А в чьом віна єво?
— Що привіз тютюн до нас.
— Нє он, так другой прівьоз би.
— Правильно! Тому кинь курити. Кинь цю шкідливу соску!
— Дя, ти чьо, ко мнє клєїшся?
— Не ті літа. Просто мені тебе шкода.
— Натє, закурітє і всьо ­пройдьот.
— В мене свої є.
— То чьо нада?
— Кинь курити.
— А чьо ізмєнітся?
— Багато чого! Відразу порум’янієш! Посоковитієш!
— Чьо сдєлаю?
— Станеш чарівною! Стрункою! Красивою!
— Прикольний ви, дя. Какой-то даже романтічний. Ідєал просто! Может, закадріть с вамі?
— Та… Я одружений і...
— Єрунда! То как, дядюля?
— … І в літах.
— Любві всє возрасти покорни!
— Та… Та-а-аааа…
— Дя, ви куда? Дя-а?!! Стойтє! Фу! Тоже мнє ідєал с соской!