— О! Лариса! Привіт! Сто літ тебе не бачила! Як ти?
— Немає чим, Настю, хвалитися.
— Весна ж надворі!
— Не всім вона красна.
— Щось трапилося?
— Та ні. Просто нічого нового.
— А як Іван твій?
— Не кує, не меле. Як завше сама воза тягну.
— Так і я, Ларисочко. Таке наше жіноче се ля ві.
— Ну, а твій Петро як?
— Вилежує лежні на дивані. Знайомі букви вишукує в газетах. А то репетує на все горло, коли футбол. Хоч з хати втікай.
— Добре, хоч мій не читає та футбол не дивиться.
— А чим він займається-то?
— На пасіці днями пропадає.
— Якій пасіці?!
— Та завів там два вулики й треться біля них. Йому, бач, подобається на них дивитися. Цілуватися з ними готовий!
— І не кусають?!
— Було якось пива хлебнув і до них пішов. То прибіг додому і давай морду оцтом мазати. А що там мазати? Ні очей, ні носа, ні рота… Все запливло. Як ото гарбуз пика!
— Покусали??!
— Атож!
— От щоб мого лобуряку так! Щоб тих букв не бачив! І м’яча в телевізорі!
— Тепер Іван не п’є. І все про них теревенить, і все про них. Які вони молодці! Які роботящі! Який у них порядок!
— У кого?
— Та у бджіл його!
— А-а. І що розказує?
— Що в них там повна ідилія! Мовляв, одні бджоли носять пилок, другі — нектар, треті — воду. Є в них там охоронці, прибиральники, годувальники…
— Повна ідилія!
— І курити навіть покинув!
— Ти бачиш, як він у них закохався!
— За ними і мене не бачить!
— Такі вони ці мужики!
— І щоразу, Ларисо, коли до них іде, то миється!
— Ти ба-а-а-чиш!
— Каже, що бджоли не люблять різких запахів. Ні поту, ні одеколону, ні духів…
— А це дивно. А для чого ці… трутні?
— Для сексу.
— Ну все як у житті! І що, більше нічого вони не роблять?
— Мед їдять і матку іспользують!
— Як мій Петро. Жере і… Отакі вони ці мужики-и!
— Не хвилюйся, Ларисо. Зате пізно восени, коли вже є молоде потомство, бджоли трутнів виганяють з вуликів. Як уже непотрібний матеріал.
— О! Так їм і треба! Ех, аж легше стало! Ходімо, Настю, десь посидимо. Поговоримо. Згадаємо приємні моменти з нашого життя.
— Ходімо! А осінь прийде, щось рішати будемо.
— А будемо!