Того дня голова сільради Петро Драйхмара засидівся на роботі допізна. Вже понад годину тривала розмова із місцевим бізнесменом на ім’я Микола Вертихвіст. Останній будь-що хотів отримати право обслуговувати новий автобусний маршрут від села до райцентру.
— У мене ж є мікроавтобус! На двадцять місць! За п’ятнадцять хвилин до міста довезе. При потребі — зможу два рейси щодня виконувати. А по неділях, коли півсела їде на базар, то ще й третій добавлю, — переконував Вертихвіст.
Усім на селі було добре відомо, що жодна грошовита справа не обходиться без Миколи. Тож він, почувши про відкриття маршруту, миттю висловив бажання на ньому працювати. Вже через два дні звідкись пригнав старенького мікроавтобуса і небезпідставно бачив себе переможцем тендеру.
Тим більше, що конкурентів фактично не було. Голова сільради звертався із пропозиціями до «городських», але ті відмовили. Мовляв, самі їздіть у свою глухомань, не будемо за ваші копійки техніку на бездоріжжі розбивати.
…Микола Вертихвіст, задоволений щойно висловленими аргументами, потирав руки. Ще б пак, «городські» не хочуть, а, крім нього, в селі таку роботу більше ніхто не потягне. І попливуть грошики, і заживе…
Але сільський голова несподівано обрубав його оптимізм:
— А ти чув, Миколо, що суб… суб… — Петро Драйхмара намагався пригадати хитромудре слово. — О! Згадав! Субвенцію-то зараз не дають. Порожня державна скарбниця.
— А на біса мені та субвенція? Що я, хапуга якийсь? Я односельців і так за півціни возитиму, — спробував переконати Вертихвіст.
— Уже були такі. У сусідньому селі. Чув? Місяць повозили — й покинули. Кажуть, немає грошей — немає транспорту. Зараз усі грамотні поставали: ввечері гроші — зранку стільці, і аж ніяк не навпаки, — продовжував голова сільради.
— А хочете, я вам пільгу зроблю: всю вашу сім’ю, коли треба, до міста й назад безкоштовно возитиму? — спробував задобрити Драйхмару ділок.
Голова сільради замислився. З усього було видно, що пропозиція його зацікавила, але було щось таке, що не дозволяло на неї пристати. Заклавши руки за спину, Драйхмара хвилин п’ять походив по кабінету мовчки, поглянув у вікно, а потому виклав своє остаточне рішення:
— Хоч я тебе, Вертихвосте, й поважаю, але маршрут цей будеш обслуговувати не ти, — не даючи оговтатися здивованому бізнесмену, голова сільради продовжив. — На маршруті працюватиме дядько Василь, той, що на підводі «гасає». Своєю підводою він і возитиме наших у місто й назад. Нехай не за п’ятнадцять хвилин, як обіцяєш, зате так само, двічі на день. А по неділях, каже, ще й утретє змотатися встигне. На його користь є беззаперечний аргумент: твого мікроавтобуса заправляти треба, а субвенції на це немає. А його кобилу ми й без субвенції прогодуємо! Слава Богу, сіно ще не перевелося на селі. Та й город він мені обіцяв виорати у зручний для мене час. Тож, рішення прийнято!