Починаючи з 1997 року в Україні щорічно, 9 листопада, відзначається День української писемності та мови. Це свято встановлено Указом Президента Леоніда Кучми на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства.
У цей день, за традицією, покладають квіти до пам’ятника Нестору-літописцю, відзначають кращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою. А для нас це свято — гарний привід звернутися до рубрики «Літературний клуб».
КОРОЛІВНА
Ти була королівною літа,
Ще й корону носила з любові.
Утопав поміж синього цвіту.
Поринав у світи волошкові.

І ходитиму ними довіку,
Їх же юність так довго чекала,
І ловитиму зорі без ліку,
Що у косах твоїх заблукали.

А хвилясте квітуюче жито
Підморгне нам обом захмеліло.
На хустині щасливого літа
Я твоє цілуватиму тіло.

Паляничками груди дівочі
Поглядатимуть: ніжно й зухвало,
Теплі руки мене залоскочуть,
І майну навпрошки, напропалу.

До безодні дівочої вроди,
В поглинаючі серце цілунки,
Пізнавати красу насолоди
У полоні коханої юнки.

ПУСТКА
Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.

І одчайдухи бур’яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір’я боронить
Вже не могли трудящі руки.

І так ятрила і пекла
Велінням часу-хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна, рана.

РОДИННЕ

То було ще в епоху відлиги:
У поля, щоби стигли зерном,
Інститутські освоївши книги,
Поспішав молодий агроном.

Прагнув завше хлопчина вершини,
В нього вдача чудова була,
Тож собі звоював у дружини
Він найпершу красуню села.

Вже по тому минуло піввіку,
Вже на спогадах тих сивина:
Як їх первістка, внаглу і дико,
Пеленав небуттям сатана.

Та не стало тих сил сатанинських,
Вам відкрию сімейний секрет:
Як на щедрих сльозах материнських
Воскресав український поет.

Згодом рижик-хлопчинка з’явився
І засяяла щастя зоря:
Він безмежності поля напився
Та й подавсь підкоряти моря.

Їм і донечку вітер навіяв,
Те вродливе тернівське дівча
До коханого у Нікосію
З України дало втікача.

А яка ж то сім’я без достатку?
Хай родині і в статках фартить!
Тож вдалося матусі і татку
Й бізнес-вумен Вкраїні зростить.

Й на Туманному десь Альбіоні
Їх стежина тепер уже є:
Там, в хатині молодшої доні,
Їх англійське внучатко снує.

А впроваджувать, згідно прогресу,
Техновинки на зміну тяглу,
Довелося їх сину Олесю,
Що не дасть занепасти селу!

Щоб дефолт не нахлинув потопом,
Депутату Олексі дано
Із Барвинівки в ситу Європу
Комерційне рубати вікно.

Вже когорта онуків зростає
І квартет правнучат чарівних.
Тут душа бабці Олі витає,
За нащадків радіє своїх.

Розрослося родини суцвіття:
І краса в нім, і велич, й талан!
Й рученя в двадцять друге століття
Простягне наймолодший — Роман!

І вершини підкорить родина,
Й проросте у прийдешні віки!
Тож ніколи не згине Вкраїна,
Бо живуть в ній славетні Клюски!

ЯКІСНА ЗАМІНА
Гризлись за спиртне й посуду,
В сварці рік жили,
Чоловік подавсь до суду,
Щоб їх розвели.
Заявив: — Жінка — нездара,
Міх брехні й турбот,
Геркулесу тільки пара —
Справжній бегемот!
Суд розглянув спірну справу —
Честь йому й хвала…
Жінка на його заяву
Свідчення дала:
— Люди добрі, я така:
Бюст, є талія тонка,
Личко — мрія турка,
Стрункі ноги, чорні брови —
Ось така фігурка!
В нього в пузі — два мішка,
Голова, як кулька,
Торс і шия, як в бика,
А все інше — дулька...
Прошу суд нас розлучити,
Я на цьому стою:
Чим весь вік таке терпіти, —
Краще буть — вдовою!
Розвели, все до пуття,
Суд не забарився.
Через місяць сам суддя
На вдові… женився!

МИ — УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
Славутичу сивий,
Ти кожному милий...
Навколо простори степів,
Величні кургани повили тумани,
Дозори стоять козаків.

Сторожа чатує у дикому полі,
Не спить — хай то день або ніч,
У їхніх руках — побратимів доля,
Он там, за порогами, — Січ.

Підступні хозари, немов чорні хмари,
На київські землі ішли.
Всі орди ворожі і злі бусурмани
Погибель свою тут знайшли.
Рубались завзято за волю країни,
Били загарбників впрах.
А слава часів тих живе і донині
У наших гарячих серцях.

Ми — скіфів нащадки, сарматів онуки,
Мужній і древній наш род.
Ми йшли до з’єднання крізь терни і муки,
Це ми — український народ!

Ми — нація вільна, ми стали людьми,
Та що нам навали ординські.
У цілому світі всі знають, що ми —
Великий народ український!

ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ
Ідуть дощі, вже осінь скоро,
Збираються у вирій журавлі.
Їх шлях важкий, за синє море,
Далеко ж як від рідної землі!

Що гонить вас в краї далекі?
Які ж красоти рідної землі!
А там чужі, там — небезпека,
Тож залишайтесь вдома, журавлі!

Вас люблять тут, вам раді діти,
Без вас пусті залишаться поля.
Чи варто вам туди летіти?
За вами сумуватиме земля.

І це село, де рано на світанні
Своїх діток ви в небо підняли,
І над яким тепер востаннє
Таке сумне розноситься «курли».