— Альо-о! Мама!.. И-и-и...
— Що, трапилося, доню?!
— Та тут таке, ма... И-и-и...
— Ой... Серце заходиться...
— Ти, мамо, дуже не хвилюйся. Я жива...
— Ой!
— ...І здорова.
— Ой! Йой!
— И-и-и-ииии...
— Чого ж ти, доню, так крепко плачеш?!
— Я в аварію потрапила. И-и-ии...
— Та як же це так?!
— Може, я й не винна, але поліцейські обвинувачують мене в наїзді на людину.
— Бо-ооо-оже милий! Жива хоч?!
— Хто?
— Та людина!
— Жива. Тільки ноги переламані.
— Ну, жить буде. А ти хоч ціла, доню?
— Ціла. Але гроші треба. Щоб відкупитися.
— Багацько треба?
— Десять тисяч.
— Ой, лишенько мені!
— Бо, мам, мене посадять. И-и-и-иииии...
— А де ж стільки тих грошей узяти, доню?
— Продай що-небуть.
— Що ж я маю, продати?
— То позич у когось.
— Ой, горе мені. В кого ж його позичити, ой, лишенько мені!
— А мені що робити?
— Ой, біда ж яка! Може, корову продати? І бичка? Ще телятко є. І пара свиней. Може, якраз вистачить.
— Я не знаю. А ви таки в когось позичте. Потім продасте хазяйство. Бо тут чекати не будуть. Посадять, мам. У тюрму. На років...
— Молодець!
— Не пойняла, мам?
— Гарна ти акторка.
— Ти шо, ма?
— Суч-чка ти лахмата!
— А чого це я «лахмата»? Може, я...
— Суч-чка ти лиса!
— Ну ти, мамаша...
— Тамбовська вовчиця тобі «мамаша»!
— А чого ж комедію стільки часу ламала, немама?
— Пеленгувала тебе, недоня.
— Ой. И-иииии...
— Ось тобі й «ииии»...

Микола МАРУСЯК