У селі Лучики, на дискотеці, побилися хлопці. Через дівчат. Банально, але від цього нікуди не подітися. Жінки часто були приводом до бійок. Через них навіть виникали військові баталії. І виникатимуть далі, доки житиме людство. Хоча, може, вже й не війни в прямому сенсі цього слова, але пики таки «чиститимуть». Так ми влаштовані.
Дільничний інспектор Борис Княжко обійшов чи не всі двори, щоб дізнатися причину виникнення бійки, але хлопці і дівчата мовчали, наче ті партизани! Мовляв, ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.
Такі ігри в «партизанщину» неабияк дратували Княжка. У подібних випадках завжди знаходилися свідки. А це — ніби всі зговорилися!
— А синець під оком сам намалювався? — сердито спитав дільничний інспектор у Василя Ступала, котрий потрапив йому на очі біля магазину.
— Ні, не сам! — від такого запитання аж здивувався високий міцний хлопець, а відтак спокійнісінько додав. — Гній у хліві чистив. Ось корова і махнула рогом.
Княжко зіронізував:
— Махнула, значить?
— Го! — підскочило у Василя підборіддя. — Було й не так махала! Якось раз…
— Так, Ступало! — обірвав молодика дільничний. — Ти по вухах мені не їздь! Вони у мене не такі великі! Бійка була?
— Де? — прикинувся дурником парубок.
— У клубі. На дискотеці?
— Не знаю, — здвигнув плечима Василь. — Я там не був.
— А Сергій Пилипчук, твій сусід, як потрапив до лікарні зі струсом мозку і зламаною щелепою?
— А ви в нього спитайте.
— Питав.
— І що?
— Мовчить, холера!
Василь вдоволено гигикнув.
Старший лейтенант Княжко якийсь час допитливо дивився на хлопця. Потім сердито проказав:
— Дивись мені, парубче. Ти й так у мене вже висиш на гачку. Будеш баки забивати — пригадаю твої грішки. Тоді матимеш клопіт.
Василь здивовано спитав:
— Які грішки?
— Думаєш, не знаю я, хто у баби Мокрини гусей покрав?
— Нічого я не крав. Доведіть спочатку!
…Княжко ту справу до кінця так і не розслідував. Хоча інформатор і повідомив, ніби це діло рук Ступала. Але гусей не знайшли. Мов у вирій полетіли! Та й відбитки взуття були не Василеві.
Обминаючи розкислу дорогу, дільничний інспектор Княжко пробирався до шосе. В одному із дворів він помітив Ольгу Сухаринську. Жінка стояла біля свого порога і з-під лоба дивилася на нього.
Старший лейтенант зрозумів той погляд. Здогадався, що Ольга й досі не може вибачити, що через нього її Юрій потрапив за грати. Княжко «вичислив» її чоловіка, тобто, знайшов місце, де той переховувався. Ольга, палко кохаючи свого чоловіка, затаїла злість на дільничного…

Ніхто достеменно не знає, з яких країв до їхнього села прибився Юрій Сухаринський. Та й Ольга, котра жила одиначкою і прийняла зайшлого, також про нього нічого не розповідала. Але про їхнє палке кохання знали всі і дивувалися: невже таке може бути? Як ті голубки!
Та «голубок», Юрій, досить швидко показав, чого насправді вартий. Уже через півроку, після появи в селі з тракторного парку угнав вантажівку. Для чого? Пояснити толком нічого не міг. Просто, мовляв, закортіло покататися. Йому, певна річ, не повірили. А ще коли правоохоронці глибше копнули минуле Сухаринського, то вельми здивувалися. Як виявилося, цей чолов’яга вже мав проблеми із законом. Тож, на умовне покарання явно розраховувати Юрію вже нічого. Ось і загримів за грати на три роки.
Ольга ж не знаходила собі місця, сумувала за коханим. Та згодом Юрій повернувся. І знову ненадовго. Лише через кілька тижнів після повернення Сухаринський умудрився за один день скоїти два злочини: пограбування і розбій. Як наслідок — черговий строк.
Останній раз на нари Юрій потрапив уже за вбивство. Якось, під час пиятики, Юрію не сподобалася поведінка сусіда, теж любителя «міцненької». Слово за словом — і в хід пішли кулаки. А потім у руках Сухаринського звідкілясь узявся ніж. Зрозуміло, чим усе скінчилося. Потім Юрій якийсь час переховувався в лісі. У землянці, в котрій хтось колись гнав самогон. Ховався доти, доки його не вислідив дільничний інспектор Княжко.
Чималий строк тоді отримав Юрій Сухаринський. Ольга ж замкнулася в собі. Сумувала. Нудилася. Нікого не хотіла бачити, ні з ким — говорити. Та вирішила собі: все одно чекатиме на Юрія.

Перед вихідними начальник міського відділу міліції полковник Анатолій Дмитрович Сергієнко запросив до себе в кабінет начальника карного розшуку майора Леоніда Миколайовича Мележа й сказав йому:
— Така, значить, ситуація, майоре…
Шеф міліції кивком голови показав головному оперативнику на стілець. За хвилю продовжив:
— Щойно дзвонили з обласного управління. До речі, це по твоїй частині…
— Я вас слухаю, Анатолію Дмитровичу.
Полковник різко кинув погляд на ­майора. Не любив, коли хтось перебивав його думку. Хоча, разом з тим, і подивувався Мележу: невже не знає про це? Невже не відчуває? Тоді, як він може такий серйозний відділ очолювати? Гаразд, може, перевтомився оперативник.
— Коротше, днями з тюрми втік небезпечний рецидивіст Юрій Сухаринський. На прізвисько Сухар.
— Невже втік??! — округлилися очі в Мележа.
— Пам’ятаєш його?
— Та чого ж, через мій відділ проходив.
— Так ось утік, майоре. Втік, — зітхнув полковник. — А якщо бути точнішим, то втекли. Троє. І це ще не все. При втечі рецидивісти вбили одного охоронця.
— Це вже серйозно, — хитнув головою Мележ.
— Умгу, — кивнув Сергієнко і продовжив. — Не виключено, що цей Сухаринський може з’явитись у нашому районі. Так би мовити, податися до рідних пенатів. Ностальгія і таке інше. Чув, що у них там із дружиною велика любов була?
Мележ усміхнувся.
— Та щось таке чув.
— До речі, його дружина не мала проблем із законом?
— Здається, ні. А навіщо це…
— Так мала проблеми чи не мала?
— Вибачте, Анатоліє Дмитровичу. Справа розглядалася давно, дещо забулося. Але можна перевірити по картотеці.
— Не зараз. Ось як почнеш займатися цим, так званим Сухарем, тоді і згадаєш призабуте. Але починати потрібно негайно. Людина небезпечна, може чимало лиха накоїти. Звісно, можна припустити й те, що він, як і багато інших злочинців, аби уникнути покарання, втікають до близького зарубіжжя і тривалий час там переховуються. Однак, повторюся, ми не повинні відкидати й того, що Сухаринський може появитися тут, у рідному селі, і може таких сюрпризів нам підкинути… Тож, дійте!
— Мені все зрозуміло, — кивнув Майор Мележ і, підвівшись, ступив до дверей.
Але полковник Сергієнко його зупинив.
— Леоніде Миколайовичу!
— Так, слухаю вас, Анатоліє Дмитровичу!
— Та що ви з цими офіціозностями? — поморщився начальник міліції. — Я ось що тут подумав. Залучіть до справи старшого лейтенанта Княжка, дільничного інспектора. Здається, він добре знайомий з цим Сухарем.
— Я вас зрозумів.