(Закінчення. Початок у №11 «ЗІ» від 18.03.11)
Старший лейтенант Княжко обережно пробирався лісом. Ступав легко, тихо, щоб бодай не наступити на суху гілку. Хтозна, може, він і справді заявиться тут? І зараз сидить у тій землянці? Хоча, тільки дурень повернеться до того місця, де його вже одного разу схопили! Але перевірити треба.
А ось і вона.
Дільничний інспектор про всяк випадок видобув з кобури пістолет. Звів курок. Стояв за деревом і краєм ока стежив за землянкою. Так у напрузі простояв майже годину. Проте, все навколо мовчало. Лише десь за галявиною натужно скрипнуло дерево. Княжка пробив озноб. Тільки тепер відчув холод. Стріпнувся і вирішив підійти ближче. Але перед самісіньким лазом у підземелля зрозумів, що там нікого немає. Про це свідчив гладенький, прибитий талим снігом, пісок перед самісіньким входом, на котрому — жодного сліду. Однак, щоб переконатися, все ж забрався в середину. В ніздрі одразу вдарив зітлілий запах соломи, глиці, шмаття, колод, з яких була змайстрована лежанка.
— Н-да, — замислено промовив старший лейтенант. — Але ти десь тут. Нутром відчуваю. Але де?

Розмова відбулася в кабінеті начальника карного розшуку.
— Що за самодіяльність?! — зопалу спитав майор Мележ у старшого лейтенанта Княжка. — Чому нікого не повідомив, що йдеш до землянки?
Дільничний інспектор, котрий тепер був підпорядкований Мележу, звів плечі.
— Було б багато шуму. Якби пішла вся група. А так…
— Знаєш, Княжко, це тобі не козаки-розбійники! — відрізав майор карного розшуку. — Є інструкції! До того ж, Сухар далеко вже не той, що був до цього. У нього може бути зброя.
— Так не було.
— Що, не було? — витріщився Мележ.
— Сухаря не було.
— Дожартуєшся ти коли-небудь, — дорікнув майор. — Ти хоч мені і друг, але…
— На рибалку коли поїдемо, Льончику? — засміявся Княжко.
— Борисе, ти хоч зараз можеш бути серйозним? — з досадою мовив оперативник. — З вогнем граєшся. Дізнається про твої походеньки Сергієнко — усім же влетить.
— До речі, — перейшов на серйозний тон дільничний, — цікаву жіночку я бачив у магазині.
— В якому магазині?
— В Лучиках.
— Ну, і хто це був? Ольга?
— Вона. І знаєш, що вона, крім продуктів, ще купувала?
— Та не тягни!
— Горілочку! Дві пляшки. Питання: кому?
Мележ замислився. По часі сказав:
— Ризиковано.
— Що ризиковано? — не зрозумів Княжко.
— Купувати у всіх на виду спиртне для… Ні, Сухар собі цього не дозволив би.
— А, може, голови їм затьмарила любов, як каже наш дорогий шеф?! А що, коли ми зненацька нагрянемо до хати?
— Це виключено, — різко заперечив Мележ.
— Чому? Адже вона аж просто вся цвіла і пахла!
— Якщо він тут і об’явився, то сто відсотків, що не сидить у будинку. Навіть не на горищі в сараї і не в погребі. А якщо нагрянемо, то…
— То що?
— Тільки наполохаємо звіря. Заляже — і шукай тоді вітру в полі.

Про останні події Мележ доповів Сергієнку.
— За будинком Сухаринського потрібно встановити стеження, — наказав полковник. — Можливо, він десь поблизу й відлежується, а ночами приходить додому. Хіба не дивна така зміна поведінки відлюдкуватої жінки?
— Я-а… — затяг було Мележ і замовк.
Сергієнко запитально втупився в нього.
— Що — «я»?
— Я про всяк випадок залишив там свою людину, — зрештою договорив Мележ.
— Де — там?
— У селі. Точніше, — на узліссі. Будинок їхній — на околиці.
— Чому не порадилися зі мною?
— Розумієте, рішення потрібно було приймати негайно. Ось і…
— Гаразд, — перебив майора полковник і тут-таки додав: — У сусідньому селі вчора пограбували магазин.
Мележ здивовано підвів брови.
— Мені це відомо. Мої люди працюють, але до чого тут…
— Навіть дуже може бути «до чого», — вгадав думки оперативника Сергієнко. — Не виключено, що до пограбування може бути причетний Сухар. Діяли професійно. Слідів не залишили. Не виключено й те, що Сухаринський може відлежуватись у когось зі своїх старих знайомих. Тож, необхідно перевірити належний контингент. Але акуратно.
— Зрозуміло.
— І, насамкінець. Про весь хід операції доповідати безпосередньо мені.

Сухаринський довго стояв біля вікна, дивився, що там за ним.
— Кобилку виглядаєш? — реготнув Клешня, котрий кілька місяців тому «відкинувся» із зони.
— Не спокійно мені, — Сухар обернувся до приятеля. — Як чорт вокзальний.
— Падай, бухнемо, — відмахнувся Клешня. — Загризон класний!
Сухар подумав про магазин, котрий вони вчора пограбували.
— На твою хату можуть менти нагрянути. Фігура ти відома.
Клешня посміхнувся.
— Рожево-малиново!
— А я на «чалку» не хочу. — Стис кулаки Сухар. — Багато світить. Валити треба.
— Куди?
Сухар трохи помовчав. Відтак мовив:
— Десь подалі. Ще раз зі своєю побачуся і… Добре, наливай, а то башню зносить.
— Окейно! А ти нікуди не бігай. У знайомого можу тебе пристроїти.
— Де?
— У місті.
— Не ліпи горбатого!
— Ну, як хочеш.

За будинком Сухаринського стежили вже кілька днів. Але той не з’являвся. Ольга, як звично, вранці насмикувала оберемки сіна і таскала його в сарай, корові. Потім годувала пса. З двору нікуди не виходила. Хіба що, в магазин, по хліб. Але навіщо тоді вона перед цим купувала спиртне? Собі?
— Так і дуба тут можна врізати, — втягнувши шию в плечі, забідкався старший лейтенант Волошин.
— Нічого, — усміхнувся майор Мележ, — потім тебе твоя Іринка малиновим чаєм відпоїть!
— Малини немає.
— Тоді — з медом.
— Я його не люблю.
— Знаю ще один перевірений спосіб, — уже серйозно сказав Мележ, вдивляючись у далину.
— Який саме?
— Горілка з перцем.
— Це підійде!
— Я думаю!
Саме в цю мить Ольга вийшла зі свого подвір’я. З пагорба село добре проглядалося. Було видно, як жінка з пакетом у руці прямувала вбік магазину. Однак, повертаючись із нього, до неї підійшла якась молода жінка, котра, крадькома озираючись, щось сказала Ользі, а потім швидко закрокувала сільською дорогою на інший край села.
— Так, це цікаво, — замислено проказав майор Мележ і звернувся до дільничного Княжка. — Ти її знаєш?
— Здається, ні, — відказав старший лейтенант. — У районі, що обслуговую, її ні разу не зустрічав. Але нутром відчуваю, що Сухар сьогодні заявиться.
— Це було б добре, — мовив майор Мележ і додав: — Треба за цією кралечкою простежити.
Проте, наздогнати невідому молоду жінку не пощастило. Вона так швидко зникла, мов крізь землю провалилася.
Вечоріло. Всі були в напрузі. Якщо Юрій Сухаринський і справді цієї ночі має заявитися додому, то звідки його чекати? З якого боку він прийде? З лісу? Городами? Навряд. Ризиковано. Отже, з лісу. А він оточує село з трьох боків.
Брав морозець. Пробирав холод.
— Миколайовичу, — порушив напругу дільничний Княжко. — Варто посилити охорону біля ферми. На тому боці села. Там, куди зникла та молодичка.
— Маєш рацію, — озвався майор Мележ. — бери із собою лейтенанта Глушка і дуйте туди.
Впала ніч. Мороз поміцнішав. Визирнув місяць. Десь поряд тріснула гілка.
— Тихо! Хтось іде! — прошепотів Княжко.
Правоохоронці приготували зброю. Затамували подих.
Із-за дерев вийшов чоловік. Зупинився. Подивився навколо. А відтак обережно почав просуватися до хат.
— Він, — сказав Княжко. — Глушко, залишайся тут.
— Чому?
— Щоб при нагоді відрізати йому шлях.
— Зрозуміло. Хоча…
— Ніяких «хоча»!
Дільничний ступив слідом за злочинцем. Наблизившись на певну відстань до нього, наказав:
— Стій, Сухаринський! Руки вгору!
Сухар різко кинувся до лісу, але ще здалеку помітив тінь, що юркнула за дерево. Бандит здогадався: засада! Вичислили, гаспиди! Тоді він метнув до річки.
Дільничний Княжко наступав рецидивістові на п’яти.
— Сухаринський, здавайся!
Кригу посередині річки вже розмило. Злочинець зупинився. Шлях відрізано. Заховався за старою вербою.
— Не підходь! Стрілятиму! — пригрозив міліціонерові Сухар.
«Блефує? — подумав Княжко. — Невже і справді має зброю?».
Старший лейтенант, спокушаючи долю, ступив до верби.
— Спробуй тільки стрельни! То я тебе стрельну!
І саме в цю мить пролунав постріл. Куля просвистіла над самісінькою головою Княжка.
— От, гад! — вилаявся дільничний, падаючи на пришерхлий сніг. — Дах зірвало? — крикнув убік зловмисника. — Більший строк хочеш намотати?
— Я на нари не збираюся! — зло відгукнувся Сухар.
— Не роби дурниць! — сказав Княжко. — Ліпше здайся.
— Та пішов ти, мент!..
Знову пролунав постріл. Куля десь близько ввійшла у сніг.
— Ну, що там? — підповз лейтенант Глушко.
— Треба його відволікти.
Якраз на допомогу, почувши «заворушку», підоспіла решта групи.
Це помітив Сухар і знову відкрив вогонь.
Йому відповіли тим же.
Та несподівано все затихло.
Першим до верби підповз дільничний Княжко. Сухар лежав на землі і тримався за плече.
— Де зброя? — спитав старший лейтенант.
— Не знаю, — скривився бандит. — Десь випала з рук.
Світло місяця освітило обличчя Княжка. Сухар його впізнав.
— І знову ти, начальник? — Процідив крізь зуби.
— Я, я.
— І чого ти до мене прив’язався, га?
— Та, мабуть, усе навпаки.
Підбіг майор Мележ.
— Що тут?
— Та ось, — кивнув дільничний Княжко. — Зачепили плече. До ескулапів його треба.
— Будуть йому ескулапи, буде й інше. Підводься!

Про пограбування магазину Сухар не зізнався. Але оперативники і без його допомоги вийшли на Клешню. В його будинку були виявлені неспростовні докази щодо злочину — крадені недопите спиртне і недоїдені харчі. Після тривалого мовчання спільник Сухаря почав давати свідчення.

— Ну що, готуй дірочку на погонах! — весело сказав полковник Сергієнко дільничному Княжку після завершення операції. — А може, перейдеш у карний розшук? Підучишся і — лови бандитів!
Старший лейтенант замислився.
— Я подумаю.
— Дивись, довго не думай!
— Я постараюся. Дозвольте йти?
— Та йди вже, герою! В усіх ти на вустах!
Старший лейтенант Княжко ніяковіло відвів погляд, а відтак ступив до дверей. Поспішав у Лучики. Надійшло повідомлення, що на дискотеці знову почубилися хлопці.