Цього педагога учні називають особливим вчителем. І взаємовідносини з дітьми у нього особливі — теплі, душевні, довірливі. Якщо є талант відкривати дитячі серця для світла, радості і добра, то саме таким талантом володіє Едуард Ільгамович Зіннуров, заступник директора Новоград-Волинського колегіуму. І наша наступна з ним розмова — про сучасну школу та роль вчителя в ній.


— Едуарде Ільгамовичу, а в якій школі ви навчалися?
— Я закінчив Новоград-Волинську сьому школу.
— Належали до активних комсомольців чи непомітних мрійників?
— Якщо обирати з цих двох категорій, то, швидше, перше. Школа завжди була для мене цікавим острівцем активного, сповненого подіями життя. Був спочатку комсоргом класу, а згодом — школи. Ми разом з друзями відвідували різноманітні секції, гуртки і навіть на вихідні не дозволяли собі розслабитися — створювали клуби вихідного дня, де збиралися і спілкувалися за інтересами. У нас був дружний клас, і я ще відтоді чомусь не уявляв своє життя окремо від школи. Також мені пощастило з вчителями, які бачили в нас, дітях, особистості.
— То педагогічний інститут був однозначним вибором?
— Так, хотів повернутися в школу саме в ролі вчителя. Обрав собі, як профіль, іноземні мови, хоча захоплювався і багатьма іншими предметами.
— А професія перекладача не приваблювала?
— Будучи студентом, спробував себе і в ролі перекладача. Хоча фінансовий бік цього питання був досить непоганий. При стипендії у 45 рублів я міг, як перекладач, заробити ці кошти за декілька днів. Попрацювавши трохи перекладачем, зрозумів, що це не моє.
— Де починали вчителювати?
— У одному із сіл Ємільчинського району. Там я багато чого навчився і багато чого взяв для себе як педагог. Невеликі класи по вісім-дванадцять учнів, така ж невелика школа. Вчителі викладали по декілька предметів, і мені довелося викладати одночасно з іноземною ще українську мову та літературу і історію права. Тоді я зробив для себе висновок, що сільські діти — вони надзвичайно добрі, щирі, незаздрісні, відкриті. З ними легко працювати, навіть попри те, що вони мають нижчий рівень знань, ніж юні жителі міста. Ми ходили в походи, різні екскурсії, організовували цікаві зустрічі, вечори.
— А що дає вам натхнення і бажання так викладатися і працювати значно ширше, ніж того вимагає шкільна програма?
— Я завжди роблю тільки те, що мені цікаво. Тому відповідь на ваше запитання проста — мені цікаво жити таким життям. І ще одна особливість роботи вчителя у тому, що в школі не відчуваєш свого віку. Я намагаюся спілкуватися з дітьми не як з меншими, а як з особистостями, рівними собі.
— Як же вам вдається «тримати» дисципліну?
— Не обов’язково дотримуватися дистанції. Діти розуміють, що я до них ставлюся нормально, з повагою, і вони завжди віддячують таким же добром та розумінням. Були деякі зриви, не без того, але в цих поодиноких випадках все ж таки вдалося порозумітися. Просто вчитель зобов’язаний зрозуміти дитячу душу, знайти підхід до кожного. Це складно, але потрібно намагатися це робити.
— А якою ви бачите сучасну школу?
— Як на мене, школа не повинна бути занадто великою, для того, щоб можна було зберегти в ній теплу, родинну атмосферу, чого інколи так бракує в сучасних школах. Дітям має бути цікаво вчитися, радісно спілкуватися з однолітками та вчителями і з гарним настроєм перебувати в школі. Маючи нагоду, хочу щиро привітати всіх вчителів з їх професійним святом і побажати всім терпіння, здоров’я та успіхів у найкращих починаннях!
— Едуарде Ільгамовичу, а ми, в свою чергу, вітаємо вас з нагородою, яку ви отримали до свого професійного свята — медаллю Макаренка. Бажаємо успіхів!
— Дякую!