Оксанин день народження святкували до другої ночі. Гості потроху розійшлися. Останньою збиралася Марина.
— Пізнувато, а живеш далеченько. Може, залишишся ночувати? — тримаючи в руках шкіряну коротку курточку, сказала подрузі Оксана.
Однак та заперечливо хитнула:
— Ні, дякую. Піду. Якось додибаю!
— Я за тебе хвилююся. Надворі ніч, а дурнів тепер не бракує. Можуть причепитися. Хіба мало випадків було?
Марина, всміхаючись, відказала:
— Якщо зачеплять, то дуже про це пошкодують! Я ж два роки займаюся східною боротьбою!
— Теж мені геройка! — пхикнула Оксана і додала: — Знаєш приказку про лома?
— Знаю, знаю! Але ти не хвилюйся. Все буде гаразд. Хіба це вперше?
— Ну добре, біжи вже. Час іде. Слухай! От голова і два вуха! Можна ж викликати таксі!
— Не треба.
— Чому це?
— Я сама дійду.
— Ні, я викличу!
— Оксано…
— В тебе що, грошей нема?
Марина не відповіла.
Оксана підійшла до телефону.
— Значить, нема. Я тобі дам.
— Ну Оксано…
— Все, мовчи!..

Таксі додому Марину не доставило. Як на зло, обломилося на півдорозі.
Далі пішла пішки. В темний провулок звертати побоялася, хоч він і набагато скорочував шлях до її будинку. Однак, вирішила, освітленою вулицею йти безпечніше.

Чоловік років cорока сидів на автобусній зупинці. Він курив, прикриваючи долонею жар цигарки. Коли повз нього процокотіла шпильками симпатична дівчина у міні-спідниці, непоспіхом підвівся і пішов за нею слідом.
Марина його помітила і прискорила крок.
Дивний незнайомець — також.
«Може, це випадковість? — раз по раз обертаючись, подумала Марина. — Чи справді ув’язався за мною? Мабуть, так і є. От… і ніде нікого. Крім мене… І його. Треба швидше до будинку. Там порятунок».
Чи не вперше за останні роки Марину зрадила віра у власні сили. Гадала, що займаючись східною боротьбою, вона спроможна подолати будь-які перешкоди. Та, виявляється, це зовсім не так. Чому? Спрацювало оте жіноче — слабка стать? Безлюдна вулиця? Можливо…
Він її наздогнав. Захекано привітався:
— Доброго вечора, чарівне створіння!
Марина не відповіла і не зупинилась.
Він не відставав.
— Куди так поспішаємо?
— А вам не однаково? — відбуркнула дівчина.
— Не однаково. Я хочу з тобою познайомитися.
— А я не хочу!
— Ух ти яка!
— Така!
— Підожди ж.
«Послати його чи що?» — подумала Марина. Але передумала. Потім про це пошкодує. Якби послала, може, відчепився б.
Він скористався ситуацією:
— Мовчання — знак згоди!
— Так, — розсердилася дівчина, — ідіть, куди йшли!
— За тобою йшов, — знайшовся він. — Сподобалась мені. От я й…
— А мені ви не подобаєтеся!
— Чому? Що я — такий страшний? Страшний? — мовив з притиском і схопив Марину за руку. — Підожди!
— Пустіть!
— Не пущу.
— А я сказала, пустіть!
— А я не хочу.
Однак дівчина вирвалась і кинулася на світло свого під’їзду.
Він — слідом. Уже майже дихав їй у потилицю.
Зрештою, рятівний під’їзд. Куди далі? Ліфт? Ні, не встигне. Найліпший варіант — сходи.
Проте він її наздогнав. Притис до стінки і поліз під спідницю.
Марина з гидливістю його відштовхнула і побігла сходами вверх. На ходу картала себе, що не подзвонила з телефона-автомата (у мобілці сіла батарея) комусь зі своїх знайомих, щоб зустріли. Зрозуміли б, вибачили б.
«А чому я не скористалася моментом? Не вдарила ногою в пах? Чи головою в перенісся? Можна було б і пальцями в очі. Зрештою, врізати долонями по вухах. Тим більше, руки в нього були зайняті. І все скінчилося б».
Чолов’яга знову наздогнав. Зав’язалася боротьба.
— Допоможіть! — закричала Марина. — Допоможіть!
Проте ніхто не вийшов з квартир.
Він затулив дівчині рота.
Марина спробувала кілька разів ударити нападника в пах. Але той почав прикриватися стегном.
— Тихенько, дурненька, — шипів. — Краще піддайся. А то…
Марина вдарила гвалтівника сумочкою по голові. Потім спромоглася нею його придушити, притиснувши до стінки.
Але він якось вивернувся, схопив дівчину за волосся і повалив на бетонну долівку.
— Пусти, сволото! Допоможіть!
Його долоня знову вмостилася на губах жертви.
— Тварина! — Марина сильно схопила насильника між ногами, чим збила його з пантелику. Змогла підвестися.
Пауза затяглася на півхвилини. Обоє запихалися. Здається, поки той оговтається, потрібно було скористатися моментом — тікати, дзвонити в найближчі квартири, кричати «пожежа», але знову почала кликати на допомогу.
Це розлютило нападника. Він знову накинувся на дівчину. Притис її до стінки. Одною рукою схопив за волосся, а другою намагався закрити рот.
Марина спробувала вкусити гвалтівника за руку, однак не змогла. Тоді вчепилася нападнику в горло. Але той відірвав її руку.
— Не цибайся, сучко! Приб’ю!
Мить — і Марина свої два пальці встромила чолов’язі в очі. Рвонула вверх по сходах.
— Люди, допоможіть! — репетувала. Вдалося навіть подзвонити в одну із квартир. Та всім наче позакладало.
Біжучи, дівчина втратила рівновагу, перечепилась і впала.
Гвалтівник («штрик» в очі, очевидно, був слабким), озвірівши, сів просто на неї і почав бити по обличчю.
— Я тобі казав: будь розумницею. Ніхто тобі не допоможе. Крім мене.
Ще одна спроба — і пальці вдруге, десь так напівфаланги, ввійшли в очі чолов’яги. Той зойкнув і повалився на спину, закрив обличчя руками. Але за кілька секунд схопився, кидався то ліворуч, то праворуч.
Марина зрозуміла: осліпила! Принаймні, на певний час «обеззброїла» бузувіра.
Зацокотіла сходами.
Насильник посунувся на звук. Проте спинився, почувши скрип дверей поверхом вище. Це був батько Марини. Крізь сон почув шум у під’їзді і, відчувши щось лихе, з молотком вийшов на сходову клітку.
Дочка впала йому просто на груди.
— Мене… Мене хотіли… Він там…
Батько все зрозумів.
— Іди додому, — напружено сказав. — Скажи матері, щоб викликала міліцію. — І пішов донизу.
Гвалтівник навпомацки намагався вибратися з будинку. Але вихід був перекритий. Марининим батьком. Сам не знає, як стримав себе, щоб не гепнути молотком цього дегенерата по макітрі.
— Хто тут? — нашорошено спитав чолов’яга.
— Твоя непритомність, — мовив батько Марини і заїхав кулаком по мармизі нічного «залицяльника». Останній підлетів у повітрі і без тями гепнувся об бетонну долівку.
Саме в цей час з вулиці долинули гальма міліцейського авто, що прибуло на виклик.