Після вихідних у Ніни був кепський настрій. З тих пір, як вона стала співмешканкою самотнього чоловіка Василя, в її житті нічого цікавого не відбувалося. Коли Василь вийшов з в’язниці, то рішуче «зав’язав» з пиятикою. Але, зустрічаючи свій день народження, кілька днів поспіль «замочував» цю дату.
— Васю, — спересердя сказала Ніна співмешканцю. — Ти стільки часу не пив, чи варто було починати?
— Не подобається, — закричав він, — мотай звідси! Я і без тебе проживу.
Ніна захлипала і кулею вилетіла з хати. Біля магазину до неї обізвався чоловік:
— Чого плачеш? Як тебе звуть?
— Ніна.
— Мене Іван. Я живу в сусідньому селі. Так що з тобою трапилося?
Ніна розповіла, що співмешканець вигнав її з дому.
Очі Івана весело засяяли:
— Ось що, Ніно, я тут винця прикупив. Якщо він тебе вигнав з дому, якщо ви не розписані, ти маєш повне право піти в мій дім і знаходитися там стільки, скільки захочеться.
Вони пішли.
А через добу Василь раптом похопився, що поряд немає співмешканки. На своїй підводі він три дні по сусідніх селах шукав її. Навіть у районний центр заїхав, до своїх знайомих. Але ніхто Ніну не бачив.
Підсобила місцева поштарка — вона, виявляється, днями бачила, як Ніна ходила по двору такого-то Івана, що мешкає в сусідньому селі.
Через двадцять хвилин Василь на своїй «тачці» уже стояв біля будинку Івана. Саме в цей час у цій оселі спиртне лилося річкою, а її господар і його гостя були добряче напідпитку.
Замість привітання Василь сходу вперіщив ляпаса співмешканці і поволік її до виходу. Завантажив п’яне тіло на підводу і помчав додому.
— А з тобою, — пообіцяв Івану, — я розберуся трохи пізніше!
Василь дотримався свого слова. Ввечері він зібрав ще трьох односельців і разом, мотнули в сусіднє село. Спочатку розтрощили вікно, потім виламали вхідні двері і, зрештою, проникли в будинок.
— Вдягайся! — наказав Івану Василь. — І давай на підводу!
— Навіщо? — мліючи від страху, поцікавився Іван.
— Дуй на підводу! По-доброму!..
Щоб Іван не втік, йому на шию накинули віжки. Про всяк випадок причавили своїми тілами і притримували руками. У такий спосіб бідолагу-«донжуана» доставили до обійстя Василя.
Спочатку невдаху-залицяльника посадили в погріб. А самі вирішили відмітити заполонення ворога. Коли у Василя виникало бажання вияснити відношення із суперником, останнього витягали з підземелля і дружно його били. Екзекуцію чергували з прийомом чергової дози алкоголю.
— Хлопці, — заблагав Іван. — Перестаньте мене бити. Хоч з погріба заберіть.
— З погреба? — засміявся Василь. — Добре, посадимо тебе до клуні.
Але і там не було спокою полоненому, «виховання» продовжувалося. Якось Іван спробував відмахнутися від удару. У відповідь Василь побив нещасного топорищем.
— Будеш смирнішим!
Увесь вечір і наступну ніч тривали катування. І невідомо скільки ще це продовжувалось би, якби в будинок не заглянула сестра ревнивця.
— А що це таке тут відбувається, — дивлячись на безпорядок і закривавленого чоловіка, спитала жінка. — Ану геть звідси, алкашня!
Сестра нашвидкуруч прибрала в хаті, помила Івана.
— На, — дала бранцю якісь старі штани. — За що вони тебе?
— А, — відмахнувся той. — За любов.
— Гаразд, мені ніколи. Розбирайтеся самі. А зараз іди додому.
— Дякую тобі.
— Нема за що.
…Василя і його приятелів затримали наступного дня. Їм висунуте обвинувачення у викраденні людини.