Після того, як Степан Тимофійович, сімдесятилітній чоловік, розлучився зі своєю дружиною, заходився писати книгу.
Сусід по комуналці, Роман Береза, якось заглянувши до старого, поцікавився:
— Що, Тимофійович, оперу пишемо?
— Про життя, — цілком серйозно відказав «літератор» і з докором: — Ти знову вчора скандалив? Дитину б пожалів.
— Тимофійовичу! — спалахнув Роман. — Ви в мою сім’ю не лізьте!
— Знаю, що тобі після вчорашнього голова болить, але ти на мене не кричи. Замордував усіх. Подивися, на що твоя дружина стала схожа.
— Нічого з нею не станеться. Ідеальних сімей немає.
— Немає, — погодився старий. — Але ж уже не до такого…
— Тимофійовичу, — перебив Роман. — Полагодь двері.
— Двері?
— Замок.
— А навіщо вибивав?
— Вхідні двері були замкнені.
— А ключі?
— Забув.
— Хіба це вперше?
— Ну…
— Ех-хе-хе. Коли вже вгамуєшся?
— На тому світі.
— Що ти про той світ розумієш-то? Гаразд. Інструмент зараз візьму і прийду.

Роман Береза мав за плечима тридцять з хвостиком. Особа колоритна, безшабашна. Не працював, пиячив, дебоширив. Сім’я страждала. Докучав і Степану Тимофійовичу. Чіплявся до нього, коли був під «градусом».
Не раз у старого нерви здавали, і той хапався то за молотка, то ще за щось. Проте, першість у двобої, зазвичай, брав молодий і міцний Роман. Ще й прізвисько причепив Степану Тимофійовичу «Шнобель». За його великий ніс-картоплину. Однак останній не дуже й ображався. Що з телепня візьмеш?
Днями Береза в черговий раз приперся напідпитку. Знову, забувши взяти із собою ключі, вибив вхідні двері.
На шум усі повискакували з кімнат. Навіть і колишня дружина Степана Тимофійовича, Євгенія Антонівна, котра досить рідко виходила з помешкання, і та показалася на люди. Проте, відчуваючи, що без чубанини зараз не обійдеться, довго в коридорі не затрималася. Шмигнула від гріха подалі у свої покої.
Степан Тимофійович же був налаштований рішуче.
— Що ж ти, бестія така, вичворяєш?! Я тебе коли-небудь укокошкаю!
Роман на мить застиг, вирячивши посоловілі очі.
За хвилю здивовано спитав:
— Мене? Ти?
— Я, я, — кивнув старий. — Оцими руками.
Береза дурнувато зареготав. А потім просто мовчки кинуся на сусіда. Схопив його за горло.
— Задушу, козел смердючий! — прохрипів.
Але на Романа, ззаду, налетіла його дружина Світлана. Несамовитого чоловіка відірвала од Тимофійовича, за що отримала добрячий ляпас.
— Ще раз стрибнеш, — пригрозив Роман жінці, — порву!
— Ідіот! — несамовито крикнула Світлана і пішла в кімнату.
— А я тебе, негіднику, — погрозливо озвався Степан Тимофійович, — колись таки на той світ відправлю!
— Та пішов ти… — грубо вилаявся Береза і, шатаючись, поплівся до вхідних дверей.

Степан Тимофійович сидів за рукописом. Писав про свої спогади: дитинство, юність, перші кроки свого дорослого життя… Те, що писав, нікому не показував. Чоловік він грамотний. Колись викладав мову і літературу в школі, проте сумнівався, що його творіння колись надрукують.
Старий, схиливши голову над чистим аркушом паперу і підперши долонею чоло, шукав образи.
Євгенія Антонівна, з ­чайником у руці, тихенько вийшла на спільну кухню. Степан Тимофійович її не помітив. Навіть не почув її кроки.
Дивні люди. Прожили вкупі майже півстоліття і на старості літ на тобі — розбіглися! Як примхливі молодята. Все списували на банальщину: не зійшлися характерами. А коли ж то вже сходитися?.. Та життя є життя. Не накажеш, коли серце чинить опір. Тепер ось мешкають під одним дахом, але в різних кімнатах. І все мовчки, ніби поряд ніде нікого. Гонору, хоч відбавляй! В обох! Та що тут скажеш, сусіди, скільки пам’ятають їх, стільки вони і сваряться. Навіть через якусь дрібничку. Дивуються: як же вони п’ять десятиліть прожили разом? Що ж, один одного варті.
Діти в них виросли, помандрували в світи, вже давно обзавелися своїми дітьми. Часом кагалом навідуються до батьків. Або на дні народження, або на великі свята. Та з кожним роком все рідше і рідше.
З кухні повернулася Євгенія Антонівна. Так само тихенько пройшла до своєї кімнати.
Степан Тимофійович, щось промугикавши, зозла кинув ручку об стіл. Натхнення на творчість не приходило. Тому теж узяв свій чайник і потупцяв на кухню.

Коли в компанії пияків закінчилися гроші, Роман Береза спрямував свої стопи до рідної комуналки. Настрій був кепський — недопив. Тому свою злість вирішив зігнати на дружині і на тому паскудному Шнобелю.
До нього першого й спробував прорватися. Однак передбачливий сусід буйному алкоголіку не відчинив.
— Гей, герою довбаний! Виходь, Шнобель! — Роман знову затарабанив кулаком у двері. Потім загупав ногою.
Та марно. За дверима панувала тиша.
— От, гад! Обпудився?! Ото ж!
Скреготнувши зубами, Роман облишив сусіда і пішов до своєї кімнати, щоби свою агресію перекинути на дружину.
У гостях була сусідка Ніна. Незважаючи на неї, Роман влаштував скандал. Під цей шумок Ніна вислизнула з помешкання.
— Не лякай дитину, — дорікнула дружина.
Проте це ще дужче розлютило чоловіка. З кулаками кинувся на Світлану.
— Порву!
Однак дружині вдалося ухилитися від важких Романових кулаків. Вона вибігла в коридор. На ходу одягаючи кофту, кинула чоловікові:
— Все, більше не терпітиму! Йду заяву писати!
— Біжи, дурепа! Там тебе ждуть не діждуться!
— Будеш сміятися ти на кутні!
— На чому? — недочув Роман.
Та дружина вже грякнула дверима.
Вдома лишився тільки дев’ятирічний Сергійко. Сина батько не чіпав. Мовчки ліг на ліжко перед телевізором.
Хвилин через десять у двері подзвонили.
— Синок, — гукнув батько Сергійкові. — Відчини. Наша матуся передумала в міліцію бігти.
Хлопчик навіть не подививсь у вічко, клацнув замком.
У дверях з’явилася не мати, а Степан Тимофійович. З рушницею в руках.
— Де батько? — спокійно спитав сухорлявий сусід.
Хлопець не відразу збагнув, чому до них із рушницею завітав Степан Тимофійович, тому показав рукою на кімнату:
— Там.
Старий відгородив дитину і ступив на звук телевізора.
Роман Береза навіть не встиг схаменутися, як дуло рушниці вперлося йому в груди. Від несподіванки забелькотів:
— Ти… Ви… чого, Тимо­фійовичу?
Старий зіронізував:
— А чому не Шнобель?
— Якщо хочете…
— Так! Слухай сюди! — різко перебив Степан Тимофійович. — Якщо не припиниш знущатися над своєю дружиною і дитиною… І наді мною також, — натисну на курок! Обіцяй!
— Тимофійовичу, ви чого…
— Так, паскуднику, стріляю!
— Ні! Ні! Обіцяю!
— Що обіцяєш?!
— Ніколи нікого не ображати!
Від страху Романа почало аж тіпати. Та тільки-но старий перевів погляд на Сергійка, як Береза швидко отямився і схопив рукою дуло рушниці. Смертоносну зброю спробував одвести вбік. І саме в цю мить пролунав постріл.
Дріб просвистів над Романовою головою і вп’явся у штукатурку.

Переляканий Сергійко вибіг з кімнати і стрімголов кинувся до сусідів, котрі мешкали поверхом нижче.
— Бабо Іро! Бабо Іро! — закричав не своїм голосом хлопчина. — Там мого батька вбивають!
— Хто??! — аж відсахнулася сусідка. — Де??!
— У нас дома!
— Хто вбиває?!
— Шнобель! Викличте міліцію!

Роман із нажаханими очима дивився на супротивника і не знав, що вдіяти. Зрештою, пробелькотів:
— Тимофійовичу, ви чого?
Старий із притиском ­повторив:
— Я тобі не вірю.
— Я не хотів… Рука сама схопила рушницю. Повірте!
— Брешеш!..
…Береза не хотів образити сусіда, оте «Шнобель» вихопилося саме, мимоволі, але це слово і стало роковим.
— Я тобі не вірю!
— Правду кажу, Шнобель!
Пролунав другий постріл. Цього разу дріб влучив Березі в живіт. Він розпластався на підлозі.
— Ось так буде спокійніше, — з притиском мовив старий. — Усім. Уже скоро ти попрощаєшся із життям.
І Шнобель кілька разів прикладом рушниці гепнув по голові Романа. Для певності. Відтак уголос проказав:
— А тепер — додому. Чекати на міліцію.

Міліція прибула через хвилин десять-п’ятнадцять. Степан Тимофійович сидів біля столу на табуретці. В руках — рушниця. Ні, він більше не мав наміру у когось стріляти. Він чекав на них, бо знав, що скоїв тяжкий злочин.
Коли старий побачив перед собою наручники, то без будь-якого опору простяг до них руки.
Триває слідство. Степану Тимофійовичу загрожує до п’ятнадцяти років позбавлення волі.
П’яничка-скандаліст, котрий підштовхував старого сусіда до злочину, не віддав Богові душу. Лікарі кажуть, що це, дякуючи чималій дозі спиртного, випитого напередодні…