Жили собі Дід та Баба. Діти в них були, але жили далеченько. Тож стареньким бувало сумно. Одного дня Дід каже:
— Бабо, а спечи-но паляницю. Посидимо з тобою, чаю поп’ємо. Дивись, веселіше стане.
Старенька, довго не роздумуючи, насіяла борошна, замісила тісто та й спекла рум’яненьку Паляничку. Поклала на віконечко, щоб вистигла.
Лежить Паляничка, добре їй: сонечко пригріває, пташечки співають. От вона і думає: «Може, покликати гостей на чаювання, бо щось Дід із Бабою засумували?» Скотилася з підвіконня на стіл, зі столу — на стільчик, зі стільчика — на підлогу і до дверей, а там через двір — на вулицю.
Котиться, котиться, як назустріч їй Мишка. Підбігла та й каже: «Паляничко, Паляничко, дай краєчок відкушу». А та їй у відповідь: «Ні, Мишко, поспішаю у справах. Треба покликати до стареньких на чаювання гостей. Приходь і ти».
— Добре, — каже Мишка і відпустила хлібинку.
Котиться вона далі, аж тут назустріч — Кіт, облизується і нявчить:
— Паляни-и-ичко, я тебе з’їм.
А Паляничка йому у відповідь: «Ні, мене не можна зараз їсти, — маю важливе завдання. Краще приходь увечері на чай з молоком». І покотилася далі.
Аж тут назустріч Песик біжить і знову про те ж: «Я тебе з’їм». Паляничка і йому у відповідь: «Не їж мене, Песику, бо дуже поспішаю у справах. Чекаю тебе увечері на чай».
Дісталася Паляничка до дідусевих і бабусиних дітей та й каже:
— Збирайтеся у гості до батьків, на чаювання. Поспішайте, бо геть засумували старенькі та й я черствіти починаю.
Згадали Син з Дочкою, що давно рідну домівку не провідували, засоромилися, взяли пирогів смачних Паляничці у компанію та й поїхали до батьків.
А Баба з Дідом тим часом заходять до кухні, бачать — Палянички немає. Засмутилися. Сидять і ледь не плачуть. Аж тут хвіртка відчиняється, і у двір заходять Син з Дочкою, Собачка, Котик, Мишка та несуть Паляничку з пиріжками. Зраділи старенькі, дякують дітям, що провідали.
Сіли всі дружно під вишнею, чай п’ють, а Паляничка з пирогами лежить на вишитій скатертині, пригощає всіх та радіє, що родина разом зібралася.