— Алло! Володимире Володимировичу?
— Ммммм... Ну, я.
— Здрастє!
— Привіт! Чого наярюєш ні світ, ні зоря?
— Володимире Володимировичу. Ви де?
— В Карагандє!
— Я серйозно. Ви в кремлі?
— У тридев’ятому царстві!
— Ага. Ясно.
— Чого дзвониш, Дмітрій?
— Володимире Володимировичу, вас заарканили?
— Ти про що?
— Скажу напряму: вас захопили українські терористи?
— Ти що, Дмітрій Алканавтович, після глибокого бодуна?
— Нє. Всього після літра. І оце ще пів стакана ковтнув.
— Кхи-кхи... Ну?
— У вас є можливість подивитися у вікно?
— Є.
— Що ви там бачите?
— Куранти.
— А вище?
— Та відчепися, Дмітрій!
— О! Ото ж то воно і є!
— Ти про що, Алканавтович?
— Що ти заладив: «Алканавтович» та «Алканавтович»! Анатолієвич я! Анатолієвич!
— Та знаю, знаю, що ти Анатолієвич. Питаю, чьо наярюєш?
— Що на курантах бачиш?
— Нічого не бачу.
— Ага! Страшно сказать, що замість красної звізди там укропський тризуб стоїть?!
— У тебе «бєлка», Дмітрій Анатолієвич?
— Володимире Володимировичу, вас там не катують?
— Ти звідки, йолопе, таку інформацію черпаєш?
— З Інтернету! О-о!
— Що?!
— На красній площі трактор здоровенним плугом бруківку оре. А за ним нова бруківка росте. Синьо-жовта! І всюди — прапори, прапори, прапори!
— Чиїх будуть?
— Укропських!
— Вже і я щось... ніби починаю бачити. Ні, це я піддався паніці. Це галюцинації, Алканавтович, еге ж?
— Прошу, обережніше з фамільярностями.
— А ти не створюй тарарам усякий. А то у мене вже п’ятки холонуть! Я ще від бунту Пригожки не відійшов. І не вірю я.
— Та весь Інтернет шелестить цими новинами! Хіба не бачиш?
— Та я ж в Інтернеті не в зуб ногою.
— А треба було в ногу. Може, не начудив би такого! О-о!
— Що, що?!
— Укропські безпілотники на Валдай полетіли! О-о!
— Ну?
— Бомби скидають!
— Ку-куди, Алканавт Алкоголієвич?!
— Кажу ж: акуратніше з висловами!
— То куди скидають-то, алкаш?!
— На твою резиденцію, царська твоя морда!
— Ой...
— Аллє!.. Що там гепнулось? Аллє!.. Мабуть, старий маразматик копита відкинув. Пора і трон брать!..

Лихий БАНДЕРІВЕЦЬ